Сергій Тигіпко: вічний запасний? (Кость Бондаренко)

Тигіпко вже звикся з роллю "вічного запасного", вічного кандидата в прем'єр-міністри. І, можливо, в цій іпостасі він приносить більше користі.
Кожного політичного сезону політики традиційно згадують про одну досить контраверсійну і водночас популярну фігуру - Сергія Тигипка. Спершу йому прогнозували пост голови Національного банку. Потім почали говорити про нього як про можливого прем'єр-міністра, а згодом сперечалися і про президентські амбіції Сергія Леонідовича. Колишній виходець з комсомольської номенклатури, він зробив кар'єру банкіра, а потім подався в політику. Як політик, Тигипко поєднує у собі риси двох нинішніх антиподів - Ющенка і Медведчука. З Ющенком Тигипка зближує реформаторська риторика, розуміння необхідності реформ, вміння подобатися жіночій частині електорату, вміння гарно і зі смаком одягатися. З Медведчуком - системність у політиці, схильність до жорсткого адміністрування, дипломатичне красномовство, вміння вести кулуарні ігри. Одночасно у Тигипка не менше амбіцій, аніж у одного і другого. Але він вміє їх більш ретельно приховувати і маскувати. До того ж він - молодший за віком від обох Вікторів (а шість років для політика - це не мало). Тому є сенс говорити про Тигипка як про перспективну фігуру. Інша річ, що про нього як про перспективного політика говорять вже близько п'яти років.

І це - також тривожний симптом. Вічно перспективним бути не можна.

Сергій Тигипко народився у молдавському селі Драгонешти Лазовського району 13 лютого 1960 року. Село було переважно заселене українцями, але українською, як правило, ніхто не розмовляв. Батько Сергія, Леонід Семенович, колишній фронтовик, завідував колгоспною пасікою. "В дитинстві в мене не було людини, з якою я міг би бути відвертим", - зізнається Тигипко. "Я досі не люблю цього - розкривати почуття. Не знаю, погано це чи добре. У батька був досить м'який характер, я не пам'ятаю, щоб він на мене коли руку підняв. Якщо й були "розборки" - то лише з мамою. У неї - твердий характер. Типова українка, яка за все відповідає, про всіх піклується, всіма керує в домі. А нас у неї було четверо мужиків - от вона і керувала. На ноги нас поставила, Розподілила між синами обов'язки, на те, як ми одягнені, особливої уваги ніколи не звертала. Головне - щоб було тепло і щоб ми були нагодовані. Ну і навчалися. Для мами це була навіть не мрія, а ідея - вивести дітей в люди, дати їм освіту, щоб чогось добилися в житті". Фронтові рани давали про себе знати, і у 1970 році батько помер, залишивши дружину з трьома дітьми на руках. Сергій був середнім сином, окрім нього, десятирічного, на момент смерті батька були ще 16-річний Валерій та 9-річний Сашко.

"На мене дуже подіяла смерть батька... Потім стався цілий ряд подій, що змусили мене швидко подорослішати: мама поїхала зі старшим братом до Кишинева (він мав поступати в інститут), ми з молодшим братом переїхали жити в село до бабусі. В Ніколаєвці доводилося працювати ціле літо, тому, що матеріально стало жити гірше. З цього моменту я починаю відлік свого прагматичного життя. Тоді я відчув, що несу відповідальність не лише за себе, а й за свого молодшого брата".

В дитинстві Сергій займався боксом, потім - всерйоз захопився футболом, радіо спортом, бігом. В дитинстві та юності писав вірші. Досі лежачи "вижимає" штангу вагою 100 кілограм. Однак попри це Тигипко зізнається, що в дитинстві та юності мав чимало клопотів через сумнівні "тусовки" та через не менш сумнівні справи. "Ми ж були маленькими "мужиками". То з вогнем експериментували, то влаштовували свій дитячий "бізнес" і з дому щось зникало. Щось розбили, щось порвали. Навіть коли жили в Кишиневі, на самій окраїні міста, на вулиці Івана Заїкіна (зараз її вже немає). За нею починалося міське сміттєзвалище. Маленькі будиночки, рубероїдні дахи, відсутність каналізації...З моїх друзів дитинства в житті відбулися не всі. Сміттєзвалище не відпустило".

Після школи, у 1977 році Сергій вступив до металургійного інституту у Дніпропетровськ, де навчався за спеціальністю "Ливарне виробництво чорних та кольорових металів". Саме під час навчання в інституті проявилася риса Тигипка, через яку його товариші трансформували його прізвище: "Ты - гибкий". Тобто, проявилася схильність до безмежного компромісу. Під час навчання, 22 квітня 1982 року, одружився. При цьому молодята довго не думали - їх знайомство відбулося лише 9 вересня 1981 року. В шлюбі з дружиною живуть уже більше двадцяти років. Протягом 7 років мешкали у одній квартирі з дружиною Наталею та її мамою, Уляною Миколаївною. "Я одружився з принцесою, яка поєднує у собі найкращі риси Попелюшки", - згодом зізнавався Тигипко. Одразу ж після закінчення інституту Сергія призвали до війська і він два роки служив офіцером у одній з військових частин. "Я дуже хотів забрати дружину до себе, адже ми мусили жити у різних містах, але не міг - адже доводилося жити у офіцерському гуртожитку".

Після демобілізації, у 1984 році, він переходить на комсомольську роботу, очоливши комсомольську організацію у Дніпропетровському механіко-металургійному технікумі. Деякий час згодом був заступником директора технікуму з навчально-виховної роботи. Технікум славився своїми випускниками та зв'язками (наприклад, у цьому технікумі свого часу навчався "алюмінієвий король" і екс-віце-прем'єр уряду Росії Олег Сосковець).

Того ж 1984 року у Тигипка народилася донька Аня. Побутує думка, що "ТАС-банк" Тигипко подарував своїй доньці до її 16-річчя. Назву банку навіть пропонують розшифровувати як "Тигипко Анна Сергіївна". Однак скільки у цьому твердженні істини - можуть сказати хіба автори бренду. Нині донька Сергія Леонідовича навчається у Великобританії, в Оксфордському ліцеї. "Я би не хотів, щоби вона залишилася в Англії. Там суспільство досить жорстке, воно, мені здається, накладає не найкращий відбиток на людей, що в ньому живуть. В Заходу потрібно навчатися працювати. Це так. Я кажу не про кількісні показники - ми завжди працювали більше, нас цим не здивуєш. А ось вимоги до якості нам необхідно підтягнути до західного рівня. Вчитися нам потрібно багатьом речам. Я вважаю, що нам потрібно пити українське, їсти українське, жити по-українськи, а працювати - по-європейськи", - вважає Тигипко.

У 1986 році 26-річний Сергій Тигипко робить карколомну кар'єру: зі свого технікуму він раптом перебирається у крісло другого секретаря Дніпропетровського міськкому комсомолу. Однак була тоді така доба: М.Горбачов взявся оновлювати всі кадри. Саме тоді у політику приходять "нові дніпропетровці" - В.Горбулін, В.Пустовойтенко тощо. Сергій Тигипко був "новим дніпропетровцем" молодшого покоління.

Ще через рік Сергія Леонідовича перевели на посаду завідувача відділу пропаганди та агітації Дніпропетровського обкому комсомолу.

Мабуть, зайвим буде нагадувати, що означає бути комсомольським лідером за часів руйнації комуністичної системи. Саме у цей час з'явилася маса різноманітних "неформалів" - спочатку хіпі, панків, рокерів, металістів, а згодом і політиків-радикалів. Визначальною рисою Тигипка було те, що він вмів знаходити спільну мову буквально з кожним середовищем. Він вважався "своїм" у будь-якій дніпропетровській тусовці. Неформальні лідери часто збиралися у його робочому кабінеті, а він був гостем їх вечорів, допомагав матеріально і морально, кажуть. навіть виступав з ініціативою створення дніпропетровського рок-клубу (найсильнішими у той час вважалися свердловський та харківський рок-клуби, то чому би не створити свій, дніпропетровський?). До речі, рок-клуби стали своєрідною "школою молодих політиків". Лідер київського рок-клубу Юрій Сахно згодом став депутатом Верховної Ради України, а лідер харківського рок-клубу Олександр Мартиненко - прес-секретарем Президента України. У Дніпропетровську з молодими рокерами активно співпрацювала тоді ще керівник центру молодіжних ініціатив "Термінал" Юлія Тимошенко. Кажуть, активно працював у цьому напрямку і ще один відомий у майбутньому політик, Олександр Турчинов.

З виникненням Товариства української мови ім. Т.Шевченка Сергій Тигипко приходив на всі його засідання і навіть зобов'язався вивчити українську мову. Свою обіцянку, як бачимо, виконав.

Водночас Сергій Тигипко не переходив межі і так само був "своїм" у обкомівських кабінетах. У вересні 1989 року (після відставки В.Щербицького з поста першого секретаря ЦК КПУ) Сергій Тигипко стає Першим секретарем Дніпропетровського обкому комсомолу. До речі, це був перший в СРСР випадок обрання комсомольського лідера на альтернативній основі - навіть всупереч волі обкому партії. Згодом у Сергія Тигипка було чимало моментів протистоянь з Дніпропетровським обкомом:

Є одна цікава деталь: Сергій Тигипко був єдиним секретарем обкому комсомолу в Україні. який водночас був і членом ЦК ВЛКСМ. Окрім нього з українців такої часті наприкінці 80-х - початку 90-х удостоїлися ще й Анатолій Матвієнко - тодішній Перший секретар ЦК ЛКСМУ та Олександр Зінченко, переведений у 1989 році на роботу у Москву. У ЦК Сергій Леонідович деякий час завідував сектором зв'язків з комсомольськими організаціями союзних республік (одна з розгадок питання, чому саме "Приватбанк" здійснював фінансові операції на території всього без винятку колишнього Радянського Союзу - адже у банківських структурах нині незалежних держав керівні посади обіймають також колишні комсомольські функціонери).

Після розпаду СРСР Сергій Тигипко пішов у бізнес. У жовтні 1991 року йому запропонували посаду заступника голови правління акціонерного банку "Дніпро". У цей час чимало колишніх комсомольських вожаків проявили себе як бізнесмени. Цьому феномену є цілий ряд пояснень. Комсомольські вожаки були найбільш динамічними фігурами у тогочасному політичному житті, вони мали найменше ідеологічних комплексів і були готовими сприйняти західні віяння. Кожен з них бачив разючу відмінність між проповідуваними ідеями і реальною дійсністю. Ф.Бурлацький якось назвав нинішніх політиків (у недавньому - переважно комсомольських босів) "п'ятим поколінням комуністів".

Перебування Тигипка у банку "Дніпро" не було тривалим: через п'ять місяців, у березні 1992 року, після смерті голови "Приватбанку" Милославського, Тигипко переходить на роботу у "Приватбанк". Це був 13-й за рахунком комерційний банк у Дніпропетровську. Але Тигипко не злякався ні чортової дюжини, ні конкуренції. У ті часи говорили, що "Приватбанк" є власністю зовсім інших людей, і багатозначно кивали убік щойно призначеного (до речі - саме у березні 1992 року) представника Президента у Дніпропетровській області Павла Лазаренка. Ю.Мостова у травні 1996 року все ще називала "Приватбанк" лазаренківською структурою. Час показав, що Тигипко був достатньо самостійною фігурою.

За короткий час "Приватбанк" став одним з лідерів українського банківського бізнесу. Головну увагу Тигипко звернув на мас-медіа, які у разі контрольованості могли давати значні прибутки. Саме тоді з'являються студія "Приват-ТБ", ряд газет і журналів. Серед них - відверто проросійська "Новая газета", також фінансована "Приватбанком". Згодом під контроль "Приватбанку" потрапили цілий ряд інформаційних ресурсів, об'єднаних в корпорацію "Інформаційні системи України". У Дніпропетровську до складу корпорації входили радіо "Прем'єр", телекомпанія "Приват-ТБ-Днєпр" (9 канал), рекламна агенція "Приват-клуб". У Харкові - продакшн-студія "Приват-ТБ", у Києві - ТІА "Вікна", інформаційна агенція УНІАН, газети "Аргументы и факты в Украине", "Известия в Украине", "Комсомольская правда в Украине". Деякий час "Приватбанк" контролював "Киевские ведомости". Після купівлі у Сергія Кичігіна бренду "Довіра" "Приватбанк" створив рекламну агенцію "Довіра" та радіо "Довіра".

Після переходу Тигипка на роботу до Києва медіа-імперія "Приватбанку" поступово почала руйнуватися.

Приблизно від травня 1996 року (з моменту переходу П.Лазаренка до Києва) почали говорити і про появу на політичному небосхилі зірки Сергія Тигипка. Газети заговорили про молодого банкіра з різноманітними епітетами, від "загадковий" до "зловісний". Його розглядали як одного з "дніпропетровців", а згадки про це українське місто викликали оскому у політиків та політологів. По Україні ходили анекдоти на кшталт "Історія нашої держави ділиться на допетровську, петровську та дніпропетровську". Або: "У відділі кадрів, при прийомі на роботу, чоловік викладає свою біографію: "Народився я у Дніпропетровську:", на що йому відповіли: "Ну, знаєте, тільки не треба нас залякувати". Вже від листопада 1994 року Сергій Тигипко був радником Президента з питань фінансової політики, брав активну участь у розробці грошової реформи. За підсумками конкурсу "Людина року - 96" Сергій Тигипко став меценатом року (у той же час Віктор Медведчук був визнаний юристом року, а Григорій Суркіс - підприємцем року).

У цей час відбувається поступове дистанціювання Тигипка від Павла Лазаренка і зближення його з Леонідом Кучмою. Епоха Лазаренка йшла до занепаду, і Тигипко це відчув. Він вирішив зробити ставку на Президента, а не на прем'єр-міністра. І не програв.

У січні 1997 року почали поговорювати про можливу відставку В.Ющенка з поста Голови правління Національного банку і про призначення на його місце Сергія Тигипка. Тоді Сергій Леонідович зауважив, що не збирається йти у владні структури. Справді, Ющенко залишився на своєму місці. Однак не пройшло і трьох місяців, як Сергій Тигипко був призначений віце-прем'єром на місце Віктора Пинзеника. Пинзеник, що мав позитивний імідж в очах Заходу і вважався гарантом реформ в Україні, був замінений на "сіру конячку" Тигипка. Багато хто не розумів цього ходу і ладен був звинувачувати Президента і Прем'єра у недобросовісності та у перетягуванні до Києва дніпропетровської еліти.

На час приходу в уряд С.Тигипко як голова "Приватбанку" був власником контрольного пакету акцій Марганецького гірничо-збагачувального комбінату, 39% акцій Південного та 49% Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінатів. "Приватбанк" контролював АТ "Суха балка", Дніпропетровський метизний завод, ряд феросплавних виробництв. Окрім того, С.Тигипко "тісно співпрацює" з російським "Москомприватбанком". До речі, у питанні власності пакетів акцій металургійних комбінатів в Україні інтереси С.Тигипка на певному етапі зіштовхнулися з інтересами такого українського олігарха, як В.Пінчук. Згодом ці суперечності вдалося ліквідувати.

На початку 1997 року експерти відзначили падіння рейтингу "Приватбанку", який перемістився з другого на п'яте місце у рейтинговій таблиці. Саме після цього й почалося активне пророкування політичної кар'єри С.Тигипка. Згодом ситуація з банком вирівнялася, але Тигипко вирішив зайнятися державними справами. Цікава прослідковується закономірність: коли у бізнесменів не клеяться справи, вони вирушають у політику. Коли ж не клеяться справи у політиків. вони стають бізнесменами... Сам Сергій Тигипко сказав: "У держслужбовці йдуть тоді, коли виникають проблеми в комерції".

Хоча говорити про те, що "Приватбанк" взагалі перетворився на програшну справу, не доводилося. Він і надалі залишався одним із флагманів українського фінансового ринку. Станом на 1998 рік консолідований баланс банку становив 2 092 870 751,07 грн. Статутний фонд становив 140 млн. грн. Як свідчать офіційні документи, у 1997 році "Приватбанк" першим в Україні отримав висновки міжнародних рейтингових агенцій "Thomson Bank Wath" i "Fitch IBCA", що свідчили про підвищений ступінь довіри до банку з боку зарубіжних партнерів. Число юридичних осіб - клієнтів "Приватбанку" перевищило 50 тис. Банку довірили свої збереження понад 240 тис. приватних осіб. Станом на 1998 рік в Україні діяло 188 філій та відділень банку. Окремі програми дозволили встановити партнерські контакти з такими підприємствами, як дніпропетровський "Південмаш", донецький "Норд", дніпродзержинський "ДніпрАзот":

Протягом деякого часу Тигипко впливав на "Приватбанк" через посередництво нового голови правління - Олександра Дубілета, який вважався "людиною Тигипка". Проте згодом Дубілет почав дистанціюватися від Тигипка. З джерел, що заслуговують на довіру, відомо, що нині стосунки між Тигипком та "Приватбанком" базуються переважно на "законі пам'яті" - тобто, Тигипка шанують як колишнього керівника, а Тигипко має ніжне ставлення до свого колишнього дітища.

Після приходу Сергія Тигипка у велику політику гострослови запропонували перейменувати вулицю Банкову у Києві на вулицю Приватбанкову.

Олександр Єльяшкевич щодо призначення Тигипко кинув репліку: "Про Сергія Тигипка нічого не відомо як про економіста, тільки відомі його добрі зв'язки з вихідцями з Дніпропетровська в керівництві України. При цьому успіхи в управлінні "Приватбанку" не слід розглядати як вдале керівництво С.Тигипка, оскільки "Приватбанк" існує за дещо інших умов, ніж інші комерційні банки. Подивимося, як С.Тигипко зможе впоратися з питаннями економічних реформ, через те, що не відомо, чи збирається взагалі проводити якісь економічні реформи уряд П.Лазаренка".

Сам Тигипко у інтерв'ю "Галицьким контрактам" заявив: "Нині мене звинувачують у тому, що як підприємець я не знаю апаратної роботи. Між тим можу вас запевнити, що я - достатньо грамотний управлінець". При цьому він однозначно заявив про рішучість проводити курс на реформи.

Прихід С.Тигипка в уряд був найменше пов'язаний з його стосунками з прем'єром Павлом Лазаренком. Тигипко став висуванцем металургійного лобі, що у березні 1997 року об'єдналося в Українську асоціацію виробників феросплавів та іншої електрометалургійної промисловості. Проросійська спрямованість цієї Асоціації очевидна, оскільки ряд її членів відкрито висловлюють проекти створення українсько-російських СП на базі окремих комбінатів. Політика прем'єра П.Лазаренка на початку 1997 року була спрямована на боротьбу з засиллям російського "Газпрому", що було явно невигідним для Асоціації виробників феросплавів. Експерти фонду "Співдружність" саме цим і пояснювали прихід С.Тигипка у політику - не як однодумця, а як, значною мірою, опонента Павла Лазаренка. Окрім того, С.Тигипко перебував у добрих відносинах з головою "ОНЕКСІМ-банку" Володимиром Потаніним, який дещо раніше увійшов у російський уряд і став реальним конкурентом "Газпрому". Зокрема, Потанін свого часу не допустив до захоплення "Газпромом" газети "Комсомольская правда". Український уряд, пам'ятаючи, наскільки вміло свого часу Тигипко знаходив спільну мову з "формалами" та "неформалами", а також, знаючи впливи Тигипка у бізнесових колах пострадянського простору, вирішив використати Сергія Леонідовича для переговорів і з "Газпромом", і з "ОНЕКСІМ-банком".

Його роль протягом всього періоду перебування в уряді була з самого початку задана - молодий динамічний представник вітчизняної буржуазії повинен був демонструвати світовій фінансовій спільноті незворотність ринкових перетворень в Україні.

Не варто відкидати й того очевидного факту, що Тигипко був чи не єдиним, хто реально міг у той час примирити Президента і Прем'єра. Реально Тигипко був людиною, яка могла задовільнити всіх - Кучму і Пустовойтенка, комуністів та НДП, українофобів та українофілів, Вашингтон і Москву. Отже, витворився такий-собі своєрідний тип нового українського політика: людина, що розбирається в макроекономіці та бізнесі, заможний чоловік, молодий науковець (Тигипко у 1997 році захистив кандидатську дисертацію на тему "Формування і державне регулювання системи комерційних банків України"). Згодом українські політики намагалися підганяти себе під тигипківський шаблон.

Під час виборів 1998 року чимало партій бажали бачити Сергія Тигипка серед своїх списків. Відомою і нашумілою стала ситуація, коли Сергій Тигипко "засвітився" у списку блоку партій "НЕП". Сенсацію було передано основними інформагентствами. Її почали обговорювати політологи і політики. Тигипко вважався одним з основних козирів, і за умови участі у об'єднанні (поряд з такими політиками, як Ю.Зв'ягільський, О.Волков та В.Яворівський) мав шанси "витягнути" "НЕП" до заповітного 4-відсоткового показника. Однак несподівано Сергій Тигипко заявив, що не давав своєї згоди балотуватися від блоку "НЕП". Та й взагалі він не бажає іти у парламент.

Тигипко залишився в уряді. Протягом дворічного прем'єрства Валерія Пустовойтенка, Тигипко обіймав посаду віце-прем'єра і був чи не єдиним членом уряду, якого можна було (хоча і з натяжкою) віднести до "реформаторів". Іншими словами, Тигипко був "променем світла" в "царстві" Кабміну.

Хоча дії Тигипка не завжди відповідали уявленням про порядність державного службовця. Скажімо, коли у 1997 році постало питання про експансію транснаціонального цементного картелю "Лафарж" на український ринок, Сергій Леонідович відверто сприяв французькій компанії (до керівництва якою входили родичі президента Франції Жака Ширака) у отриманні пакетів акцій таких цементних заводів, як Кам'янець-Подільський, Луцький і Миколаївський. У листопаді 1997 року Сергій Тигипко став кавалером Ордену Почесного Легіону - найвищої нагороди Франції.

У квітні 1998 року Сергій Тигипко накреслив своє бачення курсу реформ. Виступаючи 26 квітня 1998 року на УІ Ялтинській міжбанківській конференції, він заявив: "Ми втратили довіру інвесторів. Завжди існує спокуса відсувати реформи. Але в попередні роки у нас була можливість вибирати момент реформ, а нині - вже ні". Тигипко запропонував провести скорочення працівників, задіяних у бюджетній сфері, на 300 тисяч чоловік, ліквідувати Дорожний, Лізинговий та Інноваційний фонди, скоротити на 7% відрахування в Фонд Чорнобиля і на 1% - в Фонд соціального страхування, включити в бюджет кошти позабюджетного фонду приватизації. Так само Тигипко виступив проти збереження пільг - в тому числі податкових. У результаті дефіцит бюджету (на думку Тигипка) мав бути скорочений до 2,5%. Згодом практика показала: запропоновані Тигипком рецепти не спрацювали. Частково це можна списати на серпневу кризу 1998 року. Але у 1999 році, підводячи підсумки року, вдалося констатувати, що лише протягом одного місяця - січня - вдалося уповільнити темпи інфляції та дещо оздоровити економіку:

Це частково можна пояснити тим, що сам Тигипко мусів балансувати між реформаторським та адміністративно-командним стилями управління економікою. Але Тигипко є тією людиною, яка не втрачає оптимізму за будь-якої ситуації: "Раніше нам було дуже погано, а тепер - просто важко", - так розцінив Тигипко стан української економіки у серпні 1999 року.

Сергій Тигипко на посту віце-прем'єра виступив у ролі посередника між виробниками, які вимагали девальвації гривні (мовляв, за тодішньої курсової політики внутрішні ціни перевищували світові, а експорт ставав нерентабельним) та банкірами на чолі з Віктором Ющенком, які відстоювали монетарну концепцію політики і наголошували на необхідності стабілізації національної грошової одиниці. У таких випадках проявлявся хист Тигипка-дипломата: "Після певної фінансової стабілізації нам потрібно серйозно подумати над розвитком виробництва. Проте я далекий від того, що розвиток виробництва врятує емісія", - говорив Тигипко у інтерв'ю "Галицьким контрактам".

Стосунки з парламентарями у віце-прем'єра були доволі напружені. Керівник фракції "Реформи" у попередньому парламенті Сергій Соболєв називав Тигипка "людиною, що в тіні готувала рішення для Павла Лазаренка". Наталя Вітренко вважала Тигипка одним з "чікагських хлопчиків", ставлеників МВФ. Сам Тигипко відповідав на закиди противників курсу на зближення з міжнародним валютним фондом: "Якщо до влади прийдуть навіть комуністи, вони все одно будуть співпрацювати з МВФ". Тобто, жодної альтернативи Тигипко не бачив.

У фінансових колах поговорювали про утворення трикутника "Тигипко - Ющенко - Мітюков". Сам Тигипко про цей трикутник говорив: "Це - хороша зв'язка. Нині ми розуміємо один одного, ми говоримо однією мовою. Хоча, звісно, у нас бувають робочі проблеми, які ми вирішуємо в доволі жорстких суперечках. Але це в жодному випадку не переходить межі інтересів держави". Пройде менше трьох років - і трикутник розвалиться, утворяться нові фігури:

У грудні 1999 року Віктор Ющенко, прийшовши на пост прем'єр-міністра, запропонував Сергієві Тигипку пост міністра економіки. Це було явне пониження у статусі порівняно з минулою посадою, яку обіймав Тигипко. Проте Сергій Леонідович включився в роботу і у всіх інтерв'ю висловлював підтримку Ющенку і готовність допомагати йому. "Ющенко зуміє сформувати справжній уряд реформаторів, а не такий, як зараз, коли є 3 - 4 реформатори в уряді на показ іноземцям", - говорив Тигипко у інтерв'ю "Високому Замку". На запитання Наталії Балюк, на якій посаді в уряді він себе бачить, Тигипко відповів просто: "Бачу на посаді", цим самим давши зрозуміти, що для нього посада - не головне.

Тигипко одразу ж поринув в активну роботу в уряді Ющенка. Він постійно спілкувався з депутатським корпусом, виявляв публічні активності, брав участь в розробці та прийнятті програми уряду. Сам міністр економіки виглядав ледве чи не дублером Ющенка. На рівні масової свідомості почала з'являтися ілюзія про існування тандему Ющенко - Тигипко.

Мало для кого було секретом, що між Сергієм Тигипком та лідером УНР Юрієм Костенком ще з часів президентської кампанії 1999 року склалися дуже теплі стосунки. Не лише традиційний портфель міністра екології, який отримав УНР-івець Іван Заєць, змушував фракцію УНР бути чи не найбільш про урядовою фракцією у парламенті. У 2000 році представники УНР зізнавалися, що вони мають в уряді трьох агентів впливу - Івана зайця, Івана Драча та Сергія Тигипка.

Проте вже невдовзі почалися перші тертя Тигипка з іншими членами команди Ющенка - і навіть з самим Віктором Андрійовичем. Щоправда, основні непорозуміння виникали по лінії стосунків Тигипка з віце-прем'єром Юлією Тимошенко. До того ж, як заявив Тигипко у інтерв'ю В.Піховшеку у "Епіцентрі", він був і є прихильником коаліційного уряду, і його не влаштовувалася структура Кабінету Міністрів. На додачу до всього Тигипко пояснював, що він відчув свою непотрібність прем'єру. "Чому я повинен заважати йому втілювати рішення? Краще я спокійно піду - без всяких проблем" - говорив Тигипко.

Для багатьох не посвячених у політику відхід Тигипка став своєрідним руйнуванням міфу про єдину команду. Як влучно зауважив один з київських політологів щодо ситуації, яка склалася довкола Тигипка, "людина, що була чужою в інших урядах, виявилася чужою в своєму".

У травні 2000 року настав апогей протистояння, яке, однак, не виходило за рамки "тихої війни". Тигипко жодного разу не виніс стосунки всередині уряду назовні, не висвітлив їх на прес-конференціях. Він просто і красномовно висунув свою кандидатуру на довиборах ар Павлоградському виборчому округу N36 Дніпропетровської області. У 1998 році на цьому окрузі переміг Іван Кириленко, який склав свої депутатські повноваження в зв'язку з призначенням на пост Міністра сільського господарства. Тигипко розгорнув активну кампанію. Він продавав дешевий цукор і організовував шоу, він їздив із виступами і демонстрував своє "реформаторство". Перемога, яку Тигипко здобув у Павлограді, була дещо очорнена трагічним випадком, що стався на одній із дільниць: голова виборчої дільниці N16 Микола Кандала покінчив життя самогубством. До речі, на цій дільниці Тигипко програв своїм конкурентам:

Напередодні довиборів 2000 року Юрій Костенко заявив, що Сергій Тигипко може увійти до фракції УНР і стати її співголовою. Такий хід міг би пом'якшити відхід Тигипка і створити певну легенду про його необхідність в парламенті саме для Віктора Ющенка. В ситуації не зовсім нормальних відносин між Кабінетом Міністрів та Верховною Радою делегування в законодавчий орган такої вагомої фігури, як Сергій Тигипко, могло бути обґрунтованим. Тим більше, якщо врахувати заяву першого віце-прем'єра Юрія Єханурова про те, що Сергій Тигипко може стати представником Кабінету Міністрів у парламенті. В уряді відверто шкодували з приводу втрати такої яскравої постаті, як Тигипко. Особливо порівнюючи його з сірим та невиразним наступником - Василем Роговим. Депутат Олексій Костусев у ті дні сказав: "Тигипко був хорошим міністром. І взагалі - це серйозний економіст, освічений, молодий, енергійний. Вважаю, що уряд втратив, коли він пішов. Не хочу сказати нічого поганого про Василя Рогового, але вони з Сергієм Тигипком - різні".

Однак у парламенті Сергій Тигипко увійшов до складу групи "Трудова Україна". У групу Тигипко прийшов у складний час - коли напруження пройшло по лінії стосунків Андрія Деркача та Віктора Пінчука. Тигипко мав стати своєрідним посередником і - знову-таки - "візиткою" середовища. Як згодом заявляв сам Тигипко, найбільш тісні стосунки в середовищі "трудовиків" у нього склалися з Ігорем Шаровим.

Згодом Сергій Тигипко говорив про те, що він робив усе можливе, аби підтримати уряд Ющенка. "Подивіться, хто більше від "Трудової України" підтримував уряд? Наша фракція у 85% випадків голосувала за постанови, запропоновані урядом", - говорив згодом Тигипко. Він же мав специфічний погляд на кадрову політику Віктора Ющенка, вважаючи, що прем'єр має запросити в уряд представників інших фракцій та політичних партій. "Можливо, було б перебільшенням взяти Суркіса, тому, що є якісь особисті стосунки між прем'єром та самим депутатом, але з тієї ж фракції можна було б запросити того ж Зінченка, який міг би бути достатньо конструктивним функціонером в уряді. Але цього немає. Очевидно, люди, які консультують прем'єра, повірили у варіант, мовляв, у такий спосіб права частина може досягти кращих результатів під час виборів, мати більше впливу".

У листопаді 2000 року голова партії "Трудова Україна" Ігор Шаров несподівано для багатьох заявив, що на черговому з'їзді ПТУ відбудеться зміна керівництва партії і її головою, очевидно, буде обрано Сергія Тигипка. 18 листопада 2000 року з'їзд одноголосно обрав Сергія Тигипка головою партії "Трудова Україна". Згодом Сергій Тигипко скаже, що ця "одностайність" його засмутила, оскільки є свідченням відсутності демократії. На наступних виборах Тигипко планував принести своїй партії 10% місць у парламенті і перетворити її на потужний фактор української політики.

З настанням 2001 року почали поговорювати про можливість призначення Сергія Тигипка на пост прем'єр-міністра України - замість Віктора Ющенка, а політолог Микола Томенко прогнозував Тигипкові участь у президентських перегонах 2004 року. При цьому шанси Тигипка тоді, у 2001 році, виглядали як доволі високі. Тому говорили, що цей політик ще неодноразово заявить про себе. Він довів, що є непересічною, неординарною особою, і свою популярність заслужив. На запитання в одному з інтерв'ю, чи відносить він себе до олігархів, Тигипко відповів: "Я не задумувався над цим. Головне - ніхто не зможе мене звинуватити у тому, що за три з половиною роки роботи в уряді я щось намагався натягнути собі в кишені".

У березні-квітні 2001 року Тигипко виступив у ролі одного з найбільших опонентів уряду Ющенка, запропонувавши натомість давню концепцію коаліційного уряду. Якщо би Ющенко погодився на коаліційність уряду, то переважна кількість портфелів потрапила би до рук саме "трудовиків" і Тигипко таким чином отримав би контроль над урядом і над самим Ющенком. Про компроміс, очевидно, не могло бути й мови.

У одному з інтерв'ю Тигипко говорив: "Я радий тому, що в Україні є позитивна динаміка в економіці. Але я турбуюся, оскільки знаю, чому відбулося економічне зростання. Це далеко не в першу чергу заслуга уряду, Президента, Верховної Ради. Це просто спрацювала світова кон'юнктура. І, знаючи цю кон'юнктуру, я дуже переживаю з приводу того, що становище погіршиться. А ми проявляємо бездіяльність, хоча повинні продемонструвати суперактивність. Потурбуватися про ринки, зони вільної торгівлі з тією ж Росією. Думати про зону вільної торгівля з Європейським Союзом. Тому, що є декілька країн, для нас дуже важливих - прямо вздовж наших кордонів. Але ми настільки захопилися, що відводимо це на другий план. Забуваючи, що завдання політиків - обслуговувати економічні інтереси держави: і малих, і великих підприємств, і приватних, і державних".

Після відставки Ющенка Тигипко став одним з найбільш серйозних претендентів на пост прем'єр-міністра. "Звісно, від посади прем'єр-міністра я не відмовлюся", - говорив Тигипко 20 квітня 2001 року. І додав: "Якщо це піде на користь, на подолання кризи". Тигипко відзначив, що у першу чергу спробує заручитися підтримкою в прихильників Віктора Ющенка - УНР, НРУ та ПРП. Тигипко мав намір переконувати ці сили взяти участь у формуванні нового уряду. "Я поставлю їм лише одне питання: чи виграє Україна від їх відмови?".

Політологи одностайно пророкували: якщо Тигіпко стає прем'єр-міністром, питання відставки Кучми і гри за російським сценарієм (Тигипко - спадкоємець) - це справа лічених місяців, а може - й тижнів. Тигипко став уособленням нового бізнес-середовища - середовища "молодих вовків" в українській економіці і політиці. Очевидно, це розумів і сам Президент, оскільки всупереч прогнозам, призначив прем'єр-міністром Анатолія Кінаха.

Одночасно у пресі почала розгортатися антитигипківська кампанія, поштовх до роздмухування якої дав народний депутат Григорій Омельченко. Почала з'являтися інформація про перерахування за кордон на іноземні валютні рахунки значних сум, які, нібито належали Сергієві Тигипку. Однак після призначення прем'єр-міністром А.Кінаха інформація миттєво щезла і справу було забуто.

Згодом Тигипко не заперечував, що він мав амбіції очолити уряд замість Анатолія Кінаха і не полишав цих амбіцій ніколи. Цікавим моментом є те, що Тигипко сам шукає аналоги у світовій практиці і порівнює їх зі своєю діяльністю: "До речі, програма Грефа в Росії (не хочу сказати, що він її списав з нашої - структурно і за змістом нагадує ту, яка створювалася нами для Ющенка".

Протягом літа 2001 року Сергій Тигипко провів ряд переговорів з представниками різних політичних сил пропрезидентського спрямування. Тигипкові було зрозуміло, що у випадку, коли пропрезидентські сили будуть іти на парламентські вибори розрізненими, борючись кожна за своє місце під сонцем, то у результаті існуватиме можливість програшу всього пропрезидентського табору. В умовах, коли в Україні реальний рейтинг Президента наближався до нуля, надія на виборах могла бути лише на адміністративний ресурс. Поділити адміністративний ресурс на добрих два десятки партій, які підтримували Кучму, було неможливо. Необхідно було ініціювати міжпартійне об'єднання, блок. У липні Партія регіонів України, Аграрна партія України, Партія "Трудова Україна" та Народно-демократична партія оголосили про створення блоку, який восени отримав назву "За єдину Україну".

У жовтні 2001 року Тигипко говорив, що "Тепер вже можна з упевненістю сказати: блок "За єдину Україну" відбудеться - незважаючи на те, що багато хто пророчив йому швидкий розпад та нестабільність". До блоку не було запрошено ні СДПУ (о), ні "демократичний Союз". На моє запитання Сергія Леонідовича про те, чи можливі переговори з цими політичними силами, Тигипко заявив, що "За єдину Україну" відкрита до діалогу з "Демсоюзом". Щодо СДПУ(о) політик був більш стриманим. Так само стримано він поставився до ініціатив Ющенка та "Нашої України". "Ми об'єднуємо політичний центр, що об'єднує Ющенко - невідомо. Я б хотів, аби довкола Віктора Андрійовича зосередилися саме праві сили, а не лише опозиція, яка демонструє парад амбіцій".

Тоді, у жовтні 2001 року, Тигипко помилявся, вважаючи, що майбутня Верховна Рада буде складатися з 3 - 4 потужних фракцій, а ера крихітних фракцій, по 14 - 17 чоловік, відійде у минуле.. Сергій Леонідович завжди був кращим економістом, ніж політиком.

Напередодні виборів до Верховної Ради він прогнозував, що фракція "За єдину Україну" складатиметься зі 130 - 140 народних депутатів. Більше того, він говорив про те, що майбутня парламентська більшість буде складатися з фракцій "За єдину Україну", "Наша Україна" та СДПУ (о), забувши давню мудрість про те, що "в одной телеге впрячь не можно коня и трепетную лань".

Однак ситуація склалася не за тим сценарієм, який був прогнозований Тигипком. Одразу ж після обрання керівництва парламенту мегафракція "Єдина Україна" розпалася на вісім частин. Сергій Тигипко ініціював переговори з Партією промисловців та підприємців України (А.Кінах) і завдяки цим переговорам вдалося створити потужне парламентське об'єднання двох партій - ПППУ та "Трудової України". Фракцію очолив Сергій Тигипко.

Тигипко докладав чимало зусиль, аби поєднати у одній фракції вихідців з блоку "За єдину Україну" та "Нашоукраїнців". На деякому етапі багатьом здавалося, що йому це вдасться. У результаті український парламент отримав би стійку більшість. Однак у оточенні Президента окремі політичні сили (насамперед - СДПУ (о)) на догоду своїм амбіціям протягнули інший план створення більшості - СДПУ (о) + колишня "Єдина Україна". Цим самим вони здобули примарну перевагу на два тижні роботи Верховної Ради, не скористалися нею, а, навпаки, наробили чимало помилок. По-перше, виштовхнули Віктора Ющенка та "Нашу Україну" у опозиційну нішу, а, по-друге, створили абсолютно нежиттєздатну більшість. Соціал-демократи не змогли навіть користатися з розподілу портфелів!

Побачивши, як на догоду амбіціям приноситься в жертву здоровий глузд, Тигипко під час зустрічі з Ющенком чесно зізнався: "Я програв!".

Хоча це - лише тимчасова поразка. Тигипко звик перебувати у резерві, постійно нагадуючи про себе і постійно примушуючи говорити про свою перспективність. Останнім часом чимало розмов велося довкола того, чи зможе Тигипко очолити уряд - після Анатолія Кінаха. Прогнозувалося, що він може стати найбільш вірогідною фігурою. Візит Тигипка 22 жовтня 2002 року до Донецька і його зустріч з губернатором Донецької області Віктором Януковичем дехто розцінював як спробу своєрідного політичного компромісу: мовляв, Тигипко хоче заручитися підтримкою донеччан, а в обмін він надасть Януковичу пост першого віце-прем'єра. Пройшло кілька днів, у парламенті оголосили кандидатури вірогідних кандидатів на пост прем'єр-міністра - Кінах, Дубина, Азаров, Янукович... Тигипка серед них не було. Злі язики навіть почали стверджувати, що Тигипко - навпаки - випрошував для себе пост у Януковича, хоча така поведінка навряд чи в'яжеться з натурою Тигипка.

У Тигипка є ще одна надія - на Президента. Бо кандидатури, оголошені парламентом, можуть бути проігноровані Президентом, і він сам може назвати ім'я Прем'єр-міністра. Скажімо , так, як у грудні 1999 року він - несподівано для багатьох - назвав ім'я Віктора Ющенка. Саме таким чином може з'явитися ім'я Сергія Тигипка. І пройти крізь парламентське "чистилище".

Наразі ж можна констатувати, що Тигипко навряд чи перестане найближчим часом бути актуальним політиком. Він вже звикся з роллю "вічного запасного", вічного кандидата в прем'єр-міністри. І, можливо, в цій іпостасі він приносить більше користі, аніж на посту прем'єр-міністра. Принаймні, таким чином він має видимий напрямок для політичного росту. Він залишається перспективним. В нього вірять як в "політика майбутнього". Чекають на те, що прийде його час. Чекає і сам Тигипко.

Можливо, цей час настане, і чекати доведеться не так і довго. Щоправда, сходження зорі Тигипка може означати занепад інших зірок - зірок Ющенка, Медведчука і навіть самого Кучми. Тому Тигипка усіма силами старатимуться не пускати нагору, до політичних вершин. Чи вистачить у нього сил дертися угору самому, не зважаючи на чиюсь сторонню думку? ("PART.ORG.UA" 28.10.02)