СОЦІАЛ-РЕФОРМІЗМ ПО-УКРАЇНСЬКІ: багато партій і... нічого

Розібратися в плутанині ідеологій, політичної практики й електоральній базі українських політпартій, які плодяться і розмножуються в специфічному віртуальному просторі, іменованому "політичний спектр" - завдання не з легких. Знамениту фразу Михайла Жванецького: "Те, що ми називаємо сметаною - такою не є", маємо всі підстави віднести до заявлених ідеологічних пріоритетів вітчизняних партій. Справді, консерватори говорять про необхідність лібералізації, ліберали наголошують на пріоритеті соціальних гарантій, а соціалісти виступають за консервацію традицій. Про націоналістів, що закликають до інтеграції в Європу та про комуністів, які позіціонуються як апологети ринку - взагалі помовчимо.

ЕСДЕКИ В АСОРТИМЕНТІ

Однієї з практично непід'ємних політологічних тем (хоча і вдячних в сенсі обсягів матеріалу) є тема сучасної української соціал-демократії. На перший погляд, усе зрозуміло і відомо. У переважної більшості наших співгромадян термін "соціал-демократія" усталено асоціюється з СДПУ(о). Лідери об'єднаних соціал-демократів за кілька років від свого проголошення у 1995-му спромоглися утворити потужну партійну структуру з масовим членством і розгалуженою мережею низових організацій. Однак соціал-реформістський рух представлений в Україні не тільки партією Медведчука-Шуфрича.

Свої претензії на приналежність до соціал-демократичного руху демонструє декілька політичних партій. Це вже згадана СДПУ(о), Соціал-демократичний Союз (лідер - Сергій Пересунько), Українська соціал-демократична партія (Василь Онопенко), партія "Солідарність" (донедавна лідер - Петро Порошенко), СДПУ без "о" (Юрій Буздуган) і Соціалістична партія (Олександр Мороз), Народно-трудовий союз України (Микола Песоцький). Із них реальних партійців числом більш 1000 і невіртуальні регіональні організації широкій громадськості можуть пред'явити тільки Медведчук і Мороз.

Натомість СДПУ та СПУ, крім декларацій про своє позиціонування в якості захисників інтересів середнього класу і перебування в лівому центрі політичного спектру, мають і формальні підстави заявляти про свою соціал-демократичність. На передостанньому конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу ці партії ввійшли до його складу як консультативні члени (без права вирішального голосу), а партія Мороза впрутил наблизилася до підняття свого статусу у цій вельмишановній міжнародній структурі до дійсного члена Соцінтерну.

РОЗКОЛ, ЯК БАГАТО В ЦЬОМУ ЗВУЦІ...

Історія соціал-реформістського руху в незалежній Україні подібна до історії мідян, позаяк темна і загадкова. Перші дві с.-д. партії з'явилися в нас ще за часів СРСР. На Установчому з'їзді 27 травня 1990 року було проголошено про створення двох партій - Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ) і просто Соціал-демократичної партії України ж (СДПУ). Причиною став розкол, що розділив рух за ознаками ставлення до марксизму і незалежності України.

ОСДПУ не відкинула марксизм як одну з базових ідеологій своєї програми і вважала, що Україні буде зовсім непогано в складі такого собі "оновленого" Союзу РСР. СДПУ категорично наполягала на необхідності розриву з доктриною бухгалтера-бороданя і заявила про необхідність досягнення незалежності України.

Це зараз, коли минуло 16 років від того часу, предмет розбіжностей викликає іронічну посмішку. Тоді ж усе було не так просто, якщо згадати 6-ту статтю Конституції СРСР, в якій йшлося про керівну та спрямовуючу роль компартії, існування тендітної організації з абревіатурою КДБ і статтю Кримінального кодексу про антирадянську агітацію і пропаганду.

Як годиться, в складі об'єднаної с.-д. партії народу виявилося рази в три менше, ніж у просто СДПУ. Зазвичай так трапляється, коли гучною назвою компенсується хирлявий зміст. І почалися важкі партійні будні. Оскільки фінансової бази для розгортання ґрунтовної політдіяльності в есдеків не було, тривалий час їм доводилося животіти в певному віддаленні від реальної політики. Навіть те, що в першому складі парламенту незалежної України есдеки мали трьох депутатів (Сугоняко і Збітнев від СДПУ і Московка від ОСДПУ), не принесло українським соціал-демократам електоральних чи будь-яких інших дивідендів. Проблема полягала навіть не у певній пасивності парламентського представництва есдеків, а в курсі на повну департизацію України, що її послідовно проводив тодішній спікер, а потім і Президент Леонід Кравчук.

Увесь час представниками обох партій започатковувалися настільки ж кількаразові, наскільки й невдалі спроби об'єднатися. Зі зміною керівництва СДПУ (повноваження голови правління А. Носенка перебрав (вже як голова партії) О. Сугоняко, а його - Ю.Збітнев) і ОСДПУ (де на перші ролі вийшли нардеп В. Московка та її нинішній глава Ю. Буздуган) процес об'єднання інтенсифікувався і завершився формальним об'єднанням у 1994 році.

От тільки бій партійної тари було проведено без урахування інтересів усіх груп і окремих активістів. Тому незабаром черговий з'їзд СДПУ закінчується новим розколом і появою на світ Божий двох партії під однаковою назвою. Група т.зв. "старої гвардії" СДПУ взяла курс на об'єднання з усіма близькими їй за духом і буквою партіями. Таких виявилося дві - Партії прав людини, що очолювалася тодішнім міністром юстиції Василем Онопенком, і Українська партія справедливості (лідер - Михайло Гречка).

Тим часом за підсумками парламентських виборів 1994 року Сугоняко, Збітнев і Московка втратили депутатські мандати. Парламентаріями стали есдеки Г.Ричагов і Ю.Буздуган. Останній якимсь чином знайшов спільну мову з тодішнім спікером О. Морозом і, дивуючи навіть однопартійців, був обраний головою Комісії з праці і соціальної політики Верховної Ради.

ОЦЕ "О" - НЕСПРОСТА

Результатом пертурбацій стало проведення 21 січня 1995 року т.зв. установчо-об▒єднавчого з'їзду, наступне скасування свідоцтва про реєстрацію СДПУ Збітнева-Онопенка-Гречки новим главою Мінюсту Сергієм Головатим і проголошення створення СДПУ(о). Можна припустити, що посада Ю. Буздугана у Верховній Раді стала не останнім аргументом, що схилив чашу фемідиних терезів на його бік.

Історична назва залишилася за партією Буздугана, світле майбутнє - за його опонентами. Саме тоді в складі правління партії з дужками з'явилися Медведчук, Зінченко і Кремінь. Невдовзі до їхньої компанії долучилися й ті, чиї імена зараз асоціюються виключно з есдеками - Л. Кравчук і Г. Суркіс.

Вибори 1998 року залишили Ю.Буздугана за бортом парламентського корабля - це нова історія України плавно перейшла в новітню. Об'єднані есдеки ледве-ледве перетнули 4-процентний бар'єр і створили свою партійну фракцію. Василь Онопенко, який і до цього відчував себе скривдженим (у виборчому списку його прізвище стояло після Кравчука і Марчука), спробував переломити хід подій і повести за собою парламентарів-однопартійців. Коли спроба виявилася невдалою, Онопенко вийшов із лав СДПУ(о) і став ініціатором створення Української соціал-демократичної партії разом зі своїм соратником і, подейкують, спонсором нардепом Левцуном.

Підковерній боротьбі, що завершилася виходом Онопенка з СДПУ(о), передувала серія коротких за часом, але дуже інтенсивних за змістом переговорів представників "старої гвардії" і потенційного нового лідера - Медведчука. Сторони дійшли до згоди: "стара гвардія" у Києві і на місцях підтримує Медведчука, а він, в разі вдалого результату операції, припиняє практику репресалій Василя Васильовича і його політику на вичавлювання старих членів партії з керівництва.

Після обрання Медведчука керівником СДПУ(о) Віктор Володимирович узяв курс на створення масової партії, аби не залежати, як усі його попередники, від бажань і прагнень засновників есдеківського руху. Втім - треба віддати належне Медведчукові - своє слово він тримає дотепер. Нікого зі "старих гвардійців" за ініціативою нового лідера не було виключено з партії або переміщено на образливо низьку посаду. Певні ротації, звичайно ж, відбуваються, але - по горизонталі. Так, перший голова правління СДПУ зразка 1990 року А. Носенко нині очолює Контрольну Раду, а один з авторів Декларації принципів, Програми і головний ідеолог СДПУ протягом 1991-1998 років О. Мустафін входить до складу партійного Політбюро і є заступником голови партії.

КОЛЕМО - НЕ ПЕРЕКОЛЕМО

Виходом Онопенка й утворенням УСДП низка розколів в соціал-демократичному русі не завершилася. У 1999 році значна група партійців, очолювана нардепом Сергієм Пересуньком, вийшла з СДПУ(о) і утворила партію Соціал-демократичний Союз. Формальним приводом для розколу стала незгода з підтримкою кандидатури Кучми на президентських виборах. СДС активно попрацював у кампанії "Наш президент - Євген Марчук" і канув у політичну Лету.

Але не потонув зовсім. Передостання "булька від СДС" з вод, що відокремлюють царство живих партій від королівства політтрупів, сплила на поверхню в зв'язку з публікацією списку організацій і політиків, що буцімто одержували нафтові контракти від Саддама в обмін на політичну підтримку режиму баасистів в Іраку. Пересунько поспішив спростувати свою причетність до цих махінацій. От тільки чого було в Багдад на день народження Хуссейна літати, не просто ж плову з шуармою поїсти?

Дивно, але і СДС і СДПУ знову сплили на весняних парламентських виборах, утворивши разом із партією "Громада" блок Павла Лазаренка. Блок, хоча й не прорвався до парламенту, але спромігся створити своє представництво у Дніпропетровській обласній раді. Можна пристити, що після блокування з партією Лазаренка у цих двох партій вже не буде жодного політичного майбутнього, принаймні світлого, а також і в якості власне соціал-демократичних партій. Окільки Соцінтерн, як парасолькова структура для усієї світової соціал-демократії, дуже серйозно ставиться до чистоти своїх лав.

Останній розкол СДПУ(о) датується 2000-м роком, коли з партії вийшов Петро Порошенко, що очолив нову партійну структуру "Солідарність". Нічим особливо цікавим ця партія себе не проявила. Ще в якості лідера блоку "Наша Україна" Віктор Ющенко в одному зі своїх інтерв'ю вказав на "Солідарність" як на соціал-демократичну складову НУ. Є усі підстави сумніватися в справедливості сказаного. Крім декількох декларативних заяв і наявності формальних організацій у регіонах, "Солідарність" не мала мінімально необхідних атрибутів і аксесуарів, які перетворюють "проект" у власне с.-д. партію.

Сьогодні Петро Порошенко вже є членом керівництва "Народного Союзу Наша Україна", отже про "Солідарність" як складову частину української соціал-демократії можна забути. До речі, соціал-демократичною складовою "Нашої України" Віктор Ющенко пізніше називав і СДПУ Буздугана. Але з жодною зі складових - не склалося. Це і не дивно, позаяк соціал-реформізм навряд чи міг би прижитися в оточенні неоліберальних та неоконсервативних політичних партій та рухів, які склали кістяк НСНУ.

Вихід з лав СДПУ(о) спочатку Олександра Зінченка (який згодом номінально очолив передвиборчу кампанію Ющенка, потім Секретаріат Президента і нарешті потрапив у коло впливу Юлії Тимошенко, взяв участь у розручуванні кампанії проти "любих друзів" і зник зі складу політиків першого ешелону, щоб знову повернутися вже радником Ющенка), а після президентських виборів - Василя Креміня, Миколи Песоцького та низки інших впливових партійців призвів до масового виходу партійців із лав об▒єднаних есдеків. Партія, яку формували за принципом "ти - мені, я - тобі", виявилася неспроможною протистояти тискові влади і знаходитися у реальній опозиції. Зараз, за свідченням самих об▒єднаних есдеків, їхні партійні структури на місцях майже позбулися рядових партійців.

ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІАЛІЗМУ

Неписані правила Соціалістичного Інтернаціоналу - найбільшого і найавторитетного об'єднання соціалістів і соціал-демократів - говорять, що соціал-демократична партія тільки тоді є повноцінною, коли вона створила або тісно співробітничає з цілою низкою політичних і громадських організацій. Будуть вони похідними або т.зв. "дружніми" організаціями - справа самої партії. Отже, для того, щоб відповідати високому званню соціал-реформістської, партія повинна створити чи союзничати з: жіночою, молодіжною і профспілковою організаціями національного масштабу. Таким критеріям в Україні відповідають всього дві з половиною партії - СДПУ(о), Соцпартія і її сателіт СДПУ.

Говорячи про сучасний соціал-демократичний рух в Україні, неможливо залишити без уваги Соціалістичну партію під керівництвом О. Мороза. Створена як тимчасовий паркінґ для комуністів після заборони КПУ в 1991 році, Соцпартія сьогодні - потужна структурована організація зі своїм електоратом, джерелами фінансування і пресою. Найбільш відомими виданнями СПУ є газета "Товариш", щотижневик "Грані-плюс" і близька до партії газета "Сільські вісті".

Остання відома не тільки одним з найбільших накладів серед друкованих видань, але і хворобливою пристрастю до розкручування теми антисемітизму. За часів Леоніда Кучми Шевченківський суд столиці ухвалив закрити газету за серію публікацій юдофобського характеру. Оскільки в цьому рішенні явно проглядається політичне замовлення влади, тодішні соратники соціалістів по опозиції хоча і виступили із заявами на підтримку видання, але кричали здебільшого пошепки.

Соцпартії останнім часом якось не таланить. На міжнародній арені вона ще може похвастатися серйозним успіхом - членством у Соцінтерні. Всередині країни рейтинг соціалістів увесь час перебуває біля тієї небезпечної риски, перехід через яку загрожує втратою всього заробленого непосильною працею - довіри виборців і депутатських мандатів її лідерів. На цих виборах СПУ поталанило, але чи так буде завжди? Блискавична комбінація. Розіграна Олександром Морозом, яка увінчалася його потравплянням у спікерське крісло Верховної рад,насправді може стати початком кінця СПУ, позаяк партію залишили "альтер его" Мороза Йосип Вінський та один з найбільш розкручених політиків першого ешелону Юрій Луценко.

Власне, і сам вступ у Соцінтерн відбувся тільки завдяки тому, що лідер СДПУ Ю. Буздуган, що має налагоджені зв'язки зі своїми закордонними однодумцями, завжди робив Сан Саничеві гарне пабліситі. Ситуація може докорінно помінятися - недоброзичливці Соцпартії напевно "стукнули" і надалі "стукатимуть" на СПУ у вищу організацію. На Заході дуже не люблять антисемітів ба навіть просто запідозрених у зв'язках з ними. Те, що в роботі Соцінтерну бере участь Організація визволення Палестини - скоріше виняток. Тим паче, що власне Ізраїль представлений там двома партіями - МЕРЕЦ і Авода. З огляду на те, що значна кількість співробітників посольства Ізраїлю в Україні блискуче володіють не тільки російською, але й українською мовою, і цілком здатні прочитати й адекватно оцінити присвячені їм рядки в "Сільських вістях" - стає зовсім сумно.

ВЕЛИКОВАГОВИКИ ЛІВОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

Перспективи розвитку соціал-демократичного руху в Україні донедавна пов'язували лише з двома партіями - СДПУ(о) і СПУ. Вони мають у своїх лавах реальних партійців, безліч низових організацій, гідне парламентське представництво. В ідеалі, СДПУ(о) і СПУ могли б представляти класичний лівий центр політичного спектру - власне соціалістичний і соціал-демократичний рухи. Перший, як відомо, відбиває інтереси і розглядає своїм потенційним електоратом людей найманої праці, переважно - робітничих спеціальностей. Соціал-демократична складова лівого центру в його сучасному розумінні є представником інтересів висококваліфікованого робітництва, заможного селянства і "білих комірців".

Але це - в ідеалі. Реальний стан справ такий, що СПУ тягнуть в політичне небуття і її "славне" комуністичне минуле, і невиразне парламентське сьогодення, і невизначене ідеологічне майбутнє. З одного боку підпирають комуністи, з іншого - конкуренти з СДПУ(о). Об'єднані есдеки колись вивели з-під крила СПУ організацію "Соціалістичний конгрес молоді", і навряд чи збиралися зупинятися на досягнутому. У цьому їм "допомагав" і сам лідер соціалістів О. Мороз, що "відзначився" на ниві розкручування "масонського скандалу". Тоді він озвучив думки сумнозвісного "борця з іудео-нацизмом" Е. Ходоса стосовно діяльності в Україні громадської організації "Орден святого Станіслава". Подібні ж заяви не сприяють припливові притомних людей у партію.

СДПУ(о), попри зовнішнє благополуччя та перебування в кучмівському фаворі, також не зовсім упевнено вдивлялася в парламентську далечінь. Український політикум роз'ятрювали чутки про те, що всі успіхи об'єднаних есдеків на виборах у Верховну Раду пов'язані винятково з "політично правильними" остаточними підведеннями підсумків голосування Центвиборчкомом. Рішення парламенту понизити прохідний бар'єр на виборах до трьох відсотків, подейкують, мав на меті не тільки догодити депутатам-мажоритарникам, але й гарантувати СДПУ(о) хоча б яке-небудь парламентське існування після 2006 року. Не склалося. "Опозиційний блок Не Так!", кістяком якого була СДПУ(о), не подолав навіть "понижений бар▒єр", а його представники на місцях опинилися лише в складі декількох рад та у Верховній Раді Криму, де їх відсторонили від будь-якої можливості впливати на перебіг подій. Зараз, перефразуючи давній анекдот, пацієнт скоріше мертвий, аніж живий...

КУДИ БІДНОМУ СОЦІАЛ-РЕФОРМІСТУ ПОДІТИСЯ?

Куди і якою дорогою піде сучасна українська соціал-демократія, які пріоритети розставить вона на своєму шляху у світле завтра суспільства свободи, справедливості і солідарності - це мало б стати зрозумілим опісля оголошення підсумків президентських виборів. Соціалісти, які вчасно підтримали Ющенка, а згодом долучилися до "антикризової коаліції" Януковича, отримали свою скриню преференцій у вигляді міністерських посад, фонду держмайна та трьох держадміністрацій.

Водночас парламентські вибори продемонстрували порівняно невисоку підтримку соціалістів в українському суспільстві. Післявиборна "коаліційна торгівля" та розмите позиціонування напевно сприятиме подальшому просуванню соціалістів на політичний маргінес. Проблемою Соцпартії є відсутність лідерів - окрім Олександра Мороза, СПУ не зуміло виділити зі свого середовища провідників народних мас. Елегантний, європейський та високодохідний Микола Рудьковський добре виглядає на трибуні парламенту, але неприродньо сприйматиметься в оточенні усталеного електорату соціалістів, загітованого закликами "Сільських вістей" або "Товариша". Новоспечений нардеп Василь Волга, колишній голова партії "Громадський контроль", що напередодні виборів злилася з соціалістами, міг би претендувати на лідерство у постморозівській СПУ, але - хто ж йому дасть...

СДПУ(о) якщо й не розпадеться найближчими роками, уже ніколи не проб▒ється до парламенту - рівень народної довіри до цього політпроекту не перевищує межі статистичної похибки. У такому самому стані перманентного ідеологічно-організаційного колапсу перебувають і решта партій, які тим чи іншим чином можна віднести до соціал-реформістських. Окрім уже названих, такими є створена радше під продаж, ніж для участі у політичних дійствах, Партія праці України та відома, напевно, тільки реєстраторам із Мінюсту Соціал-демократична молодіжна партія.

Нещодавно свій внесок у розбудову соціал-демократичої інфраструктури зробив і Олександр Зінченко, зареєструвавши нарешті свій власний політпроект під промовистою назвою "Народна соціал-демократична партія України". Щоправда, до цього будь-які проекти, в яких брав часть високоповажий Олександр Олексійович, тим чи іншим чином закінчувалися повним фіаско, починаючи ще від ВЛКСМ. Чи зміниться ситуація зараз і чи вдасться Зінченку створити потужну партію - про це можна буде довідатися лише на прийдешіх парламентських виборах.

Певну надію в сенсі створення справжньої соціал-демократичої партії можна покладати на нещодавно створений Народно-трудовий союз України, що також відносить себе до соціал-реформістського руху. НТСУ очолив колишній керівник Держрезерву та ідеолог СДПУ(о), а "за совітів" - один із лідерів української "демплатформи в КПРС" - Микола Песоцький. Проте чи вдасться НТСУ розбудувати партійну інфраструктуру та прорватися до наступного парламенту - покаже час.

Безсумнівно одне - найближчими роками в соціал-реформістському таборі нудно не буде. Особливо, якщо до нього приєднається Юлія Тимошенко зі своєю "Батьківщиною" - адже лідерка БЮТ вже сьогодні не приховує своїх президентських амбіцій, а майже 20 відсотків виборців (приблизні соціологічні оцінки електоральних симпатій до абстрактної соціал-демократії) для неї зайвими не будуть.

Ймовірно, така переорієнтція в ідеологічних уподобаннях відбулася не без впливу лідера УСДП Василя Онопенка - одного з найвпливовіших членів БЮТу. Щоправда, сам Василь Васильович навряд чи добре обізнаний в ідеологічних та концептуальних тонкощах соціал-реформізму. Водночас йому добре відомо, що Соцінтерн уважно відслідковує ситуацію в Україні і в слушний час може стати суттєвим важелем впливу і на чинну владу, і на розподіл електоральних симпатій. Призначення Василя Онопенка головою Верховного Суду України призвело до того, що УСДП опинилася без лідера. Не виключено, що через певний час відбудеться влиття УСДП до лав "Батьківщини", яка перебере перспективну назву своєї нечисленної сестри по БЮТу. І - вперед до опанування соціал-демократичного електорату.

ЩО ДАЛІ?

Згодом усе складеться якнайкраще, українські с.-д. партії прийдуть до розуміння своїх місця і ролі в загальнополітичному процесі, отримають європейський лиск і американську вальяжність. І навіть розпочнуть втілювати в життя свої програми і декларації, захищаючи людей найманої праці від негативних наслідків ліберальних реформ, а дрібний і середній бізнес - від впливу консервативних тенденцій і підступного великого капіталу.

І українцям нарешті пощастить відчути всі переваги соціальної держави, за прикладом Швеції або Німеччини, які у масовій свідомості асоціюються саме з соціальними реформами за соціал-демократичними рецептами. Але поки що майбутні лікарі України тільки навчаються невпевнено виводити перші літери нашого соціально-економічного діагнозу.

Дмитро Редько

Данный материал размещен через Форумную рубрику "ДОБАВИТЬ НОВОСТЬ, СТАТЬЮ, ИНФОРМАЦИЮ".

Мнения в размещенных материалах не всегда могут сходиться с нашим мнением или мировозрением, а также все написанное вполне может не соответствовать действительности. Автор данного материала никак не связан с данным интернет-ресурсом. Мы проверяем присланное посетителями лишь на отсутствие в материалах "нецензурщины".

Источник: http://www.aktualii.org/content/political/39

Источник: Актуалии.org