Володимир Литвин: «З’ясувати справжнє становище країни треба до виборів»

15 октября 2009, 15:58
 Политика Источник: Сельские вести (Украина)

Вів розмову Олександр ЧЕРЕВКО.

Голова Верховної Ради Володимир Литвин говорить, що знає свою «головну ваду»: довго, але й дохідливо давати відповіді на поставлені запитання. Очевидно, ця професорська звичка у нього ще з часів, коли читав лекції студентам Київського національного університету.

Та «вада» ця, треба визнати, досить-таки умовна, бо такою є лише для нашого «реактивного», надзвичайно політично збудженого суспільства. Адже суспільство у будь-якій обстановці має знати причинно-наслідкові зв’язки політичних процесів.

Отож після такої ремарки й пропоную виклад розмови з Головою Верховної Ради про ситуацію в державі напередодні офіційного початку президентських виборів.

— Володимире Михайловичу, Верховна Рада і справді дає надзвичайно багато підстав для критики власної роботи. Проте у нинішній системі владних координат жоден наступний Глава держави не обійдеться без такого органу державної влади, як парламент, — бо устрій у нас парламентсько-президентський. То скільки часу і які зусилля знадобляться для того, щоб повернути парламенту і працездатність, і довіру людей до парламентаризму?

— Відразу уточню: не Глава держави не може обійтися без парламенту, а країна. Постановка ж питання щодо критичної оцінки Верховної Ради є правомочною. Та на державні процеси треба дивитися глибше. І тоді ми дійдемо висновку, що в нас, на жаль, тривалий час відбувається процес підриву основ державності. Це зумовлене двома причинами: нищівною боротьбою за владу і здійсненням політики активною меншістю. Щоб пояснити ці тези, вдамося до невеликого екскурсу у недавнє минуле.

Процес руйнування і процес творення на основі руйнування, очевидно, розпочався у нас у другій половині вісімдесятих років — у період перебудови, започаткованої Горбачовим. Він ґрунтувався на тотальній критиці усього попереднього життя, відмові від усталеного способу існування. Не бачу потреби давати оцінку, наскільки це було правильним, але саме тоді, за безпосередньою участю керівників тодішньої союзної держави, було запущено механізми розвалу СРСР. Після проголошення незалежності у 1991 році процес руйнації охопив і Україну. Руйнували все, що було пов’язано із системою організації нашого попереднього устрою. Свого часу мені в публікаціях доводилося виступати із застереженнями: якщо українські політики й тодішні керманичі не усвідомлять факту, що треба завершувати етап руйнації й починати процес будівництва, тобто якщо психологічно не відійдуть від установок на руйнацію, Україна втрачатиме перспективу.

Це добре було видно на прикладі діяльності Народного руху України, який багато зробив для проголошення державності, але не зумів переорієнтуватися на державне будівництво.

Після 1994 року певною мірою намітився відхід від такої політики. Тоді у жовтні президент Кучма оголосив про початок «радикальних економічних реформ». Поступово, з великими складнощами, розпочався поворот до власне будівництва фундаменту держави. Втім, маю сказати: незважаючи на проголошені реформи, це будівництво здійснювалося переважно за радянськими зразками. У 2000 році почалася боротьба вже власне не проти державної системи, а проти конкретних її носіїв. Згадаймо і досі не завершений «касетний скандал», справу про «Кольчуги», які підірвали не лише інститут президентства, а й довіру до влади як такої і держави загалом. Як у середині країни, так і за її межами. У процесі боротьби за владу, наміру здійснити реванш за президентські вибори 1999 року, мітячи в Кучму, — вцілили в Україну. Забігаючи наперед, скажу — довіра до самого інституту президентства була істотно підірвана. І це є однією з причин того, що й сьогодні у нас низький рівень довіри до діючого Президента. Це відгомін попередніх подій і одна з причин. Вона нехай і незначна, проте присутня.

Далі — більше. У 2004 році ми отримали складну політичну кризу, гострий політичний конфлікт, який призвів до остаточного паралічу інституту президентства у процесі боротьби за владу. Тоді фактично призупинила свою роботу виконавча влада, починаючи з Кабміну й закінчуючи місцевими органами влади. Тоді ж залишився один працездатний інститут — Верховна Рада. І саме завдячуючи її діям вдалося уникнути глибокого політичного й громадянського конфлікту. Разом з тим ми зіткнулись із ще однією небезпечною тенденцією, яка й досі дається взнаки, — відмовою регіональних влад виконувати рішення центральних органів влади. Досить згадати заяви, які ухвалювалися місцевими органами самоврядування на Сході й Заході країни. Вони були взаємовиключними й запустили відцентрові політичні тенденції в Україні.

А після вже постала нова картина: не боротьби проти інститутів влади, а за їхню приватизацію. Кабінет міністрів віддали на відкуп одній силі. Секретаріат Президента і РНБО відійшли у відання іншій частині «помаранчевої» команди. Більше того, посади членів уряду уперше демонстративно розподілили за квотним принципом тим, хто вважав себе переможцями в помаранчевій революції. Тоді ж намітилася ще одна тенденція — не тільки перехід під патронат особистостей міністерств і відомств, їх ще й «закріпили» за політичними силами. Відбулася корпоратизація влади. За таких обставин тільки Верховна Рада залишилася єдиним інститутом влади, який не був приватизований. У майбутньому це призвело до періодичного намагання його знищити.

Тоді ж намітилася й така тенденція: організація нашого життя усе більше почало здійснюватися не на підставі законів, а на основі «домовленостей». Хоча ця тенденція виразно заклалася ще у 1995 році, коли з’явилася Конституційна угода. Отож у 2005 році ми побачили меморандум — фактично між Ющенком і Януковичем, — завдячуючи якому формується новий Кабінет міністрів, замість Кабміну Тимошенко, який Президент у процесі з’ясування стосунків у своєму оточенні відправив у відставку. Саме тоді статус «недоторканних» отримали депутати місцевих рад, що збило хвилю «політичних репресій». До речі, Віктор Ющенко, ініціювавши й підписавши цей закон, потім його дуже гостро критикував. А згодом Верховна Рада під його ж тиском відмовилася від цього закону, центрами ухвалення якого були саме Віктор Андрійович і Віктор Федорович.

Згодом вже простіше і звичніше стало підміняти Конституцію й закони «домовленостями», які в очах людей сприймалися як змови. Згадаймо хоча б, як після чергових парламентських виборів було підписано Універсал національної єдності. По суті, у ньому містилися тези, які дали змогу розшматувати владу, домовившись про розподіл сфер впливу.

2007 року, на підставі їхніх чергових домовленостей, які публічно так і не були обнародувані, Верховну Раду відправили на дочасні вибори. Наслідком цієї вакханалії стала тотальна руйнація суспільної довіри до владних інституцій, підрив їхніх конституційних повноважень, розподіл сфер впливу на підставі домовленостей, що призвело до віддачі на відкуп фінансово-промислових груп, які називають себе партіями, цілих сфер суспільного життя.

Маю сказати, що спроби перебрати Верховну Раду в управління були видимі й влітку цього року, коли намітилися домовленості двох найбільших політичних сил всерйоз і надовго розподілити владу без проведення і парламентських, і президентських виборів. У тому числі — з пролонгацією терміну повноважень місцевих органів влади.

Отже, те, що спостерігається нині, має під собою далеко не ту основу, про яку говоримо. Не про «непрацездатність» Верховної Ради йдеться. «Непрацездатність» свідомо провокується і використовується для «добивання» цього інституту і взяття його в своє управління певними угрупованнями. А якщо це не вдасться, то послати її в черговий раз на чергові дочасні вибори.

Коли я не даю цього зробити, це обертається шаленими атаками вже особисто проти мене. Парламент і справді сьогодні нікому не подобається, він дискредитований. Та чи означає це, що ми маємо відмовитися від нього? Навпаки, треба зробити все, щоб змінити правила виборів до нього. А також застосувати до нього те, що я називаю «примусом до праці».

Скажімо, багатьом нині не подобається судова практика. Та це не означає, що ми маємо зовсім відмовитися від судочинства. Так само нам не подобається робота право­охоронних органів, та це не означає, що ми приречені від них відмовитися. Вони мають працювати адекватно й діяти на основі законів. У 2005 році вже мали приклад розгону Президентом ДАІ, після чого отримали «війну на дорогах» і вимушені були з часом повернутися до відновлення цієї служби.

Висновок очевидний: суспільству треба відкрити завісу над процесами, які зводяться до послідовного намагання зруйнувати підвалини системи організації влади. Багатьом людям, котрі переймаються тим, як вижити, це не дуже пече. Та якщо лише спокійно спостерігати за такими процесами, ситуація стане значно гіршою. Розуміючи справедливість критики на мою адресу та адресу Верховної Ради, скажу, що для початку робитиму все, щоб не було ще гірше.

Вдумайтесь, до останнього часу не працював парламент, було паралізовано й роботу Верховної Ради Криму, Фонду держмайна, Антимонопольного комітету, Мінтрансзв’язку, Мін­оборони, Мінфіну. Це не що інше, як свідоме блокування функціонування держави. Робить це переважно одна політична сила, яка виявилася гарним учнем своїх нинішніх опонентів. Думаючи, що для здобуття влади все дозволено.

Сьогодні є за що критикувати уряд, але для того, щоб були очевидні підстави для критики, треба не заблоковувати роботу всіх його підрозділів.

Останні спроби зруйнувати роботу парламенту під гаслами «захистити народ» мають під собою не «людську» основу. Парламент, за їхнім задумом, має не заважати на виборах реалізації сценаріїв захоплення влади, які вже визначені у партійних штабах. Люди мають зрозуміти: це призведе до остаточної руйнації більш-менш передбачуваного шляху нашого розвитку.

Отож не варто аплодувати гучним закликам доруйнувати те, що від держави ще залишилося. Парламент має працювати ще й для того, щоб у нас відбулися легітимні вибори. Не можна допустити чергової ситуації, коли нарікатимемо на безрадісне життя.

— Ви неодноразово виходили з ініціативою проведення спеціального засідання Верховної Ради за участю Президента та Прем’єр-міністра. У відповідь отримували лише гостру критику таких намірів. Та є у державі ще й така інституція, як Рада національної безпеки і оборони. Чи не може вона стати тим майданчиком, де нинішні політики могли б порозумітися та виробити єдиний план дій?

— Вимушений сказати, що, на превеликий жаль, маємо дику ситуацію: рішення ухвалюються в центрах, які, як правило, не є публічним, а відповідальність лежить на тих інститутах, які зобов’язані відповідати за їх виконання. Приміром, питання рефінансування банків має вирішувати Національний банк. А чи вирішує? Думаю, ствердна відповідь на це питання буде неправильною.

Щодо РНБО. Переконаний, вона має бути інститутом вироблення і узгодження загальнодержавних рішень у процесі дебатів і дискусій. Саме на РНБО мають затверджуватися підходи до ключових питань внутрішньої й зовнішньої політики, стаючи платформою спільних дій для всіх гілок влади.

На жаль, РНБО у нас зруйнована через політичне протистояння. Засідання, у яких я беру участь як Голова Верховної Ради, останнім часом нагадують мені засідання політбюро ЦК КПУ в останні дні перед забороною Компартії. Виголошуються правильні оцінки, правильна констатація фактів, ухвалюються різноманітні рішення, але вони не виконуються.

Або ще ситуація нагадує засідання Тимчасового уряду в період, коли вже штурмували Зимовий палац, а там намагалися переконати один одного в тому, як треба організовувати життя країни.

Та й Прем’єр на засідання РНБО через гостре протистояння з Президентом не приходить. Висновки тут очевидні: РНБО вже не може виконати свою місію, яка на неї покладається.

А от у Верховній Раді, на моє переконання, якраз і має акумулюватися воля народу і реалізуватися в конкретних рішеннях. Небажання підтримати мою пропозицію вказує: немає бажання йти на компроміси в інтересах держави. Натомість є прагнення довести не свою правду, а свою правоту, перегукуючись через телевізійні екрани зі взаємними звинуваченнями у «зраді». Це остаточно принижує країну і нівелює рештки довіри до влади та її носіїв.

На моє прохання Національна академія наук підготувала доповідь про економічне становище України, найближчими днями її передадуть у парламент. Сподіваюся, Верховна Рада підтримає ідею обговорити це питання за участю Президента і Прем’єра, керівників центральних органів виконавчої влади, щоб суспільство отримало об’єктивну картину процесів у державі. Нині ж бачимо, з одного боку, намагання змалювати все чорними фарбами, а з іншого — подати все у рожевих тонах.

Та суспільству напередодні виборів потрібна правда. Хоч, ясна річ, нікому з носіїв влади вона не треба, у них є свої розрахунки, свої плани. А країна й люди в ці плани не вписуються.

— Дискусії про існування чи відсутність коаліції всім уже набридли. Проте з уламків колишнього блоку НУ-НС знову лунають заяви про збір підписів про вихід з коаліції.

— Хай вже швидше зберуть.

— Хочу запитати: пропозиція Вашому братові посісти посаду міністра оборони — у цьому ж ряду? Щоб і Блок Литвина «подумав» про своє перебування в парламентській більшості?

— Я не знаю такої пропозиції, а коментувати плітки, призначення яких посилити протистояння, — не мій рівень.

Та щоб закрити тему коаліції, заявляю: усі розмови про її існування чи відсутність є намаганням українських політиків зняти із себе відповідальність за те, що відбувається в країні. Акцентую на цьому увагу з огляду на те, що всі вони доклали зусиль до того, щоб Україна опинилася у нинішньому принизливому становищі. Відтак будь-які спроби ділити Верховну Раду на коаліцію й опозицію аморальні. Та я певен: від відповідальності ніхто не втече.

Щоб припинити будь-які розмови на цю тему, кажу: мені не пече наявність чи відсутність коаліції. І людям це не пече: їх цікавить, чи є відповідальна влада, яка мусить приймати необхідні їм рішення? Нині її немає. Відсутність відповідальності й тепер прикривається «змовою», балачками про те, що хтось «вийшов», «відповз»...

Я не заперечуватиму твердження тих, хто скаже, що коаліції немає. Бо роботу парламенту треба оцінювати з позицій конкретних результатів роботи. А на всі пропозиції Партії регіонів показати наявність коаліції пропоную показати рішення фракцій або депутатів про наявність 226 голосів за інший формат. Я одразу ж зроблю про це відповідну заяву: знайшлись люди, готові взяти на себе відповідальність. Безкінечно прикривати власну бездіяльність фіговим листком «коаліції» не раджу.

Бо якщо ставати на позицію відсутності коаліції, то треба йти далі: писати заяви про складення повноважень. Тобто — про саморозпуск парламенту. Бо плачі, намагання слинити заїжджену тему нічого не додають: усі твердять, що сьогодні розпускати Верховну Раду вже не можна.

Отож усі такі розмови не несуть жодного конструктиву, вони безпідставні. Усім треба заспокоїтись і не руйнувати останній неприватизований інститут державної влади. Зрештою, нам потрібні легітимні вибори й легітимний Президент. Натомість людям при паралізованому парламенті хочуть нав’язати «свого» Главу держави. Переконаний, це не пройде.

— Минулого тижня сталося диво, й країна отримала міністра закордонних справ. Обіцяно, що решта кадрових призначень відбудеться наступного пленарного тижня. Ви поділяєте цей оптимізм?

— Маю сумніви, що кадрові питання розглянемо у повному обсязі. До того ж треба визначитися з поданнями про звільнення низки міністрів, йдеться про майже п’ятнадцять проектів постанов. Я вже жартома на погоджувальній раді пропонував: не завдавайте собі клопоту, внесіть постанову про відставку Прем’єра і питання про відставку неугодних міністрів вирішиться автоматично. Якщо для цього є голоси.

Та маю сказати й про таке. Деякі кандидати на урядові посади своєю поспішністю спрацювали проти себе. Приміром — заява ректора Київського політеху Михайла Згуровського, якого я вважаю професійним для того, щоб бути віце-прем’єром з гуманітарних питань, про підтримку ним Юлії Тимошенко на посаду Президента автоматично додала підстав для блокування розгляду його кандидатури. Мотивація буде такою: якщо Прем’єр хоче додатково укомплектувати свій передвиборний штаб, то не дамо цього зробити. Очевидно, що, роблячи заяви подібного штибу, треба було прораховувати й імовірні наслідки. Хоча, повторюсь, кандидатуру, про яку мова, я вважаю оптимальною для такої неспокійної посади. До того ж мені як Голові ВР аж ніяк не потрібні додаткові приводи для блокування парламентської трибуни.

— Уважно слухав презентацію бюджету. З одного боку, ніхто з депутатів не заперечував, що економічна криза завдала нашій державі величезної шкоди. Відтак державна скарбниця отримує куди менші надходження, ніж у попередні роки. Та на це мало хто хоче зважати. Критикуючи поданий урядом проект бюджету на 2010 рік, депутати вказували на недостатню кількість грошей на будівництво стадіонів у райцентрах, друк книжок, відзначення ювілеїв... Хоча цілком очевидно: державні ресурси мають першочергово спрямовуватися на пріоритетні напрямки економічного розвитку та соціальний захист людей. То чи є шанси, що народні обранці опам’ятаються до часу, коли треба буде ухвалити бюджет наступного року?

— Як на мене, Кабінет міністрів зробив усе, що міг зробити. Він подав парламенту своє бачення кошторису країни. Якщо з ним більш-менш ознайомитись, можна побачити як позитивні, так і негативні аспекти. Зокрема, те, що низка його положень суперечить і Конституції, і рішенню Конституційного суду у частині зміни законів нормами Державного бюджету. Такі положення, безумовно, треба вилучити, сформувавши з них окремий пакет змін до чинного законодавства. Водночас слід визначитися й щодо нової редакції бюджетного кодексу. Нову редакцію треба або узаконити, або проект кошторису країни узгодити з чинною нормативною базою. Це — не кажучи про показники макроекономічного характеру. Верховна Рада має їх детально проаналізувати і винести свій вердикт щодо обґрунтованості.

Можна було б вчинити в найлегший спосіб: повернути проект у Кабмін, діючи за принципом «из сердца вон, из глаз долой». Потім, на всіх ток-шоу переконувати, що «уряд не вносить бюджет». Але ж ми його обговорювали два дні, депутати висловлювали слушні пропозиції й зауваження — от і карти їм у руки. Тому я й запропонував такий проект рішення: Верховна Рада України створює під своєю егідою робочу групу, щоб сформувати бюджет, який потрібен для країни. Хоч би один раз так вчинити, щоб був бюджет не для Президента, Прем’єра, Верховної Ради, а для країни.

Відтак бюджет треба готувати до першого читання з парламентськими висновками і рекомендаціями, які потім буде передано Кабмінові. Треба зробити цю роботу. Це – правильний підхід. В іншому випадку — буде дано Кабмінові змогу заявляти: ми ж пропонували новації, а депутати не хочуть добра країні.

Щоправда, деякі з кандидатів у президенти, заваливши поданий проект, сподіваються після своєї перемоги ухвалити свій же бюджет, так би мовити, «реальний». У наших умовах — це означає комфортні умови для тих, хто вмоститься при владі, з урізанням усіх соціальних видатків. Такий варіант є неприйнятним, бо після виборів знову почнеться не робота, а пошук «ворогів», яких у нас показово знаходять. У такий спосіб людям даватимуть видовища замість хліба.

Мою позицію мають підтримати усі, хто думає не про вибори, а про країну. Бо президентськими виборами життя не закінчується.

— Не закінчується, бо одночасно стартують вибори до місцевих органів влади. Ви вже говорили про небезпеку відцентрових тенденцій у державі. Чи не станеться так, що ті вибори стануть спробою сатисфакції тих кандидатів, які вибори програють? Новообрані ради, їхні голови цілком можуть знову спробувати ігнорувати рішення центральних органів влади.

— Абсолютно логічна постановка питання, оскільки наслідком того, про що я говорив, у нас є розвал системи державного управління. Ця система розвалена як по вертикалі, так і по горизонталі. Днями був на Чернігівщині і повністю в цьому переконався. У кращому разі, керівники на місцях намагаються утримати ситуацію під контролем, зв’язати докупи те, що ще можна зв’язати. Та в більшості випадків вони все-таки зайняли вичікувальну позицію, метушливо перебігаючи з однієї партії в іншу, щоб не прогадати.

На цьому тлі мене особливо вражає поведінка інтелігенції. Замість того, щоб заявити свою позицію щодо несприйняття наявних у державі процесів, її представники вчергове демонструють свою сутність через збирання підписів на підтримку того чи іншого кандидата у президенти. Вони не примушують своїм вагомим голосом владу одуматися, а теж намагаються не прогадати, щоб залишитися в променях слави, яка щедро йтиме від переможця. Така здатність щось підписувати, створювати відозви щонайменше дезорганізує людей.

В умовах егоїзму відцентрові настрої будуть посилюватися. Мовляв, ми заробляємо, а споживає хтось. Якщо місцеві вибори відбудуться в такій атмосфері, а вони проектом передбачаються на 30 травня, можемо отримати варіант клаптикової країни. У нас і так формальний суверенітет, але в сукупності ці дії з начебто благородною метою дадуть підстави й далі продовжувати руйнівну політику.

Стою на тому, що Верховній Раді треба зробити надзусилля і разом з постановою про призначення виборів до органів місцевого самоврядування ухвалити закон про мажоритарний принцип їхнього формування. Тоді б оці побоювання і застереження зникли. Бо постане завдання захищати інтереси громад, а не відстоювати партійно-корпоративні інтереси. Такий підхід слід встановити і для Верховної Ради.

— Попри конституційну обмеженість повноважень Президента України саме за цю посаду розгорілася надзвичайно запекла боротьба. Глава держави й справді може впливати на економічну політику лише опосередковано, проте головна дискусія між кандидатами знову точиться навколо гуманітарних питань: НАТО, мови, флоту, пріоритету стосунків з тією чи іншою державою.

— Справді, згадані проблеми у третьому десятку людських пріоритетів. Та вони із затятістю, гідною кращого застосування, виставляються на перший план. Бо є намагання, як у нас кажуть, «зафіксувати за собою електорат». Коли в людей не вирішується багато життєвих проблем, вони реактивно реагують на чутливі теми. Це свідчить про збідненість українських політиків, які не знають потреб країни і потреб людей.

Сьогодні, як ніколи, нам потрібен сценарій позитивного розвитку країни. Люди стомилися від невизначеності, життя на надриві. Безкінечно це тривати не може.

До того ж емоційно збуджені, перевтомлені негараздами люди не налаштовані на серйозні розмови. Можемо отримати розпорошену країну із розсвареними людьми. Людей, країну треба навертати до серйозної розмови. Тому не випадково кажу про «примус до праці». Саме це може примусити політиків обговорювати проблеми, які справді є для країни актуальними.

З огляду на це закликав і закликаю до проведення спеціального засідання Верховної Ради, щоб суспільство і політики побачили повну картину того, що відбувається. Щоб кожна людина побачила своє місце у загальних процесах, була затребуваною.

Сьогодні не гоже в черговий раз закликати рятувати державу. Треба дати насамперед відповідь на запитання, як у державі має жити людина.

Процес всеукраїнського «сюсюкання» з людьми призвів до того, що вони живуть в очікуванні: завтра політики усе, як обіцяли, дадуть. Та при таких підходах після президентських виборів станеться остаточний обвал. Тому треба доводити: країна у колосальній економічній небезпеці.

Коли я запропонував НАНУ підготувати доповідь, про яку згадував, і сказав, що вона має бути максимально чесною, по тому, як було це сприйнято, зрозумів, наскільки це непросто для науковців. Вони ж також живуть під пресом політиків.

Зрозуміло, варто б іти на вибори вже із законом про засади внутрішньої й зовнішньої політики, бо й досі чинним є закон від 1993 року. Світ з того часу кардинально змінився, а ми живемо задавненими уявленнями та імпровізаціями. Україна, як незалежна держава, показала, що вона може жити «на ривок». Ми проголосили незалежність, витворили каркас державності, але зупинилися, бо далі українські провідники не бачать, яким чином облаштовувати країну. Натомість — загальні розмови, грандіозні прожекти є, та цілісне бачення, яке б можна було піддати аналізові, критиці, доповнити, — відсутнє.

Ось простий приклад — у Києві будуються мости через Дніпро, але ніяк не з’єднаються із суходолом. Бо план у нас через бюджет є щонайбільше на рік, а мости за рік не будуються. Життя має організовуватися хоча б з прицілом на кілька років. Скажімо, Російська Федерація переходить на трирічне планування, бо стратегічні цілі досягаються саме за такий час.

Може, я вже й набрид своїми закликами до діалогу про те, що серйозна розмова про країну у нас має відбутися до виборів. Щоб обраний Президент орієнтувався на суспільні пріоритети, а не на свої імпровізації.

Напруга навколо президентства у нас така, бо переможець виборів матиме найбільшу легітимність в очах суспільства, а відтак, як він думає, зможе «нагнути» всю країну. Та в наших умовах переможець більше 52 відсотків голосів не отримає. Щоб не бути президентом половини країни, йому треба буде докладати зусилля для консолідації, переконання тих, які за нього не голосували. Зверну увагу на таке: сукупна підтримка двох лідерів перегонів є меншою за половину населення. І свій ресурс вони вже вичерпали.

Щодо повноважень. Мова не про них має йти. Говорити треба про людей, які здатні відчувати країну, щоб пропонувати адекватну політику. Президент Польщі Кваснєвський, який обирався двічі поспіль, мав значно менші повноваження, ніж нині Віктор Ющенко. То давайте порівняємо Україну й Польщу на початку 90-их років і сьогодні. Висновок: проблема не в повноваженнях, а в адекватності людей, що мають ті повноваження.

Півтора року у Ющенка були колишні повноваження Кучми — і що з того? Країна жила за меморандумами, універсалами, змовами. Результат — очевидний і закономірний. Відтак для початку треба припинити руйнувати інститути влади, незважаючи на тих, хто уособлює ці інститути. Треба зупинитися в цьому разі й зрозуміти: на руїнах можна правити, але не можна жити людям.

— Узбіч доріг вже з’явилася серія бігбордів, об’єднаних загальною тезою «Тільки він...» (наведе порядок, гідний бути Президентом, піклуватиметься про людей). Виконані вони у кольорах Народної партії, яку ви очолюєте. Відтак особливої загадки, хто той «він», — немає. Чому ви обрали саме таке позиціонування?

— Бо переконаний, що має настати час українського народу. Він — це український народ. Політика, дії мають визначатися людьми. Я не випадково кажу, що нині відбуваються процеси руйнації, коли активна меншість визначає, як жити країні. Наголошу, рішення у нас приймаються в центрах або людьми, які за наслідки не несуть жодної відповідальності.

Для мене постановка питання є очевидною: не кандидати у президенти мають пропонувати програми, а люди мають вимагати від кандидатів чіткого плану роботи.

Ще нам треба відмовитися від того мавпування закордонного досвіду, який спостерігаємо. Наприклад, записано в нас європейську норму про щорічне послання Президента до Верховної Ради і українського народу. Складається дивна ситуація: той, кого люди найняли на роботу, розказує людям, що вони мають робити. Саме виборці мають формувати політику і визначати запит на політика, який реалізовуватиме їхні ідеї.

У нас дискредитована практика, коли виборці в округах давали накази своїм кандидатам. Тоді було відчуття відповідальності депутата перед виборцями. Нинішнє «закріплення» депутатів за округами — фікція.

Якби після тієї серйозної розмови, яку я пропоную, ми прийняли бодай одне рішення — про відмову від закритих партійних списків, повірте, лідери партій одразу ж втратили б вплив на своїх депутатів, жадаючи від них виконання безглуздих доручень. І депутати одразу ж почали б визначати для себе округи, де б вони хотіли працювати. Все було б інакше: скільки не демонструй відданість вождю, гарантію обрання дасть увага до конкретного округу. Це одразу значною мірою оздоровило б ситуацію в країні. Ми позбулися б того безглуздя, коли влада руйнує країну і топче гідність своїх громадян. Далі так жити не можна. Це однозначно.