Від страшних нападів-судом жінку роками рятував лише цукор або мед. А винною у хворобі виявилася... пухлина підшлункової залози
"Я лише й мріяла, щоб померти уві сні"
Ще три роки тому життя Ірини Радченко з Бердянська не віщувало біди. Усе було, як в усіх: родина, улюблена робота. Але одного дня все перевернулося з ніг на голову. Раптовий напад - і життя Ірини перетворилося на жах. "Це трапилося на роботі, - розповідає жінка. - Сиділа за комп'ютером (а працювала я диспетчером) і робила звичну роботу. А потім впала в якийсь ступор - і нічого не могла зрозуміти. Вимкнула комп'ютер, сяк-так доїхала додому. А там уже мені стало зовсім зле, і зранку мене повезли одразу в реанімацію".
Лікарі не могли поставити діагноз Ірині, і родина жінки перебувала на межі відчаю. А напади з втратою свідомості й судомами частішали. Цей стан міг тривати годинами: жінка не реагувала на мову, не могла пересуватися самостійно. Спершу медики лікували Ірину від інсульту, але покращення не було. Потім сказали: "У вас - епілепсія". Але й традиційне лікування у таких випадках не допомагало - жінці ставало дедалі гірше.
Постійне ходіння по лікарях стало нормою, але медики лише розводили руками. "У неї були такі тривалі напади, - розповідає чоловік Олександр. - Вона нікого не впізнавала - ні сина, ні мене. Не розрізняла предмети в кімнаті. Колотило, вивертало... Сказати, що ми жили на пороховій діжці - не сказати нічого. Це дуже важко: дивитися, як мучиться рідна людина, і не мати змоги їй допомогти".
Напад міг початися у будь-яку хвилину і будь-де. Ірина вже не могла працювати і звільнилася з роботи - у неповних 50 років жінка стала бранкою власної квартири. В очікуванні чергового нападу вона практично не виходила на вулицю. Син та чоловік боялися залишати її одну. Не довіряли маленького онука, адже під час нападів Ірина не контролювала себе. А після них нічого не пам'ятала.
"Ніхто не міг спрогнозувати, коли це почнеться. Я могла стояти і сушити феном волосся, а потім - бах, і я нічого вже не контролюю, - згадує ті важкі часи Ірина. - Стала комплексувати, менше виходила на вулицю. Боялася самої себе і спілкуватися з людьми. Бо бувало, що вийдемо з чоловіком у гараж: туди йду нормально, а назад - як п'яна, і ноги не слухаються. Олександр мусить уже мене на собі нести. А сусіди дивляться, дивуються, жаліли весь час мого чоловіка: "Який хороший, а дружина - шизофренічка". "Ми постійно боялися її втратити, - зізнається Олександр. - І це почуття ніколи не залишало нас із сином".
А в Ірини тим часом танула надія на одужання. І вона вже почала думати про невідворотне: "Я змирилася. І хотіла лише одного: тихо померти уві сні". Винен цукор!
Але була в історії хвороби Ірини й малозрозуміла річ - якось, під час чергового обстеження, у жінки виявили патологічно низький цукор у крові. І лише ложка меду чи грудка цукру були здатні швидко зупинити жахливі напади. Родина усвідомила цю залежність і навіть призвичаїлася до неї. "Якось я пішла в магазин, - розповідає Ірина, - і там зі мною стався напад.
Відкриваю очі, а біля мене вже лікарі. Добре, що там був мій знайомий, який швидко подзвонив сину. Він приїхав і одразу лікарів попросив: "Нічого не коліть їй! Я знаю, що робити". Помазав мені лише губи медом. І я одразу прийшла до тями". Так в Ірини почалося "солодке" життя. І хоча жінка ненавиділа солодощі, вже нікуди не могла виходити без пляшечки солодкої води. Так став очевидним зв'язок між її хворобою і низьким цукром.
Його підтвердили й фахівці столичного Національного інституту хірургії та трансплантології імені Шалімова, куди жінка звернулася для обстеження на прохання сина. Там і розкрили таємницю її загадкової хвороби: виявляється, у жінки була пухлина, яка й спричиняла жахливі напади. Рідкісна і небезпечна пухлина
"У нашої пацієнтки була досить серйозна проблема, яка називається інсуломою, - розповідає професор Національного інституту хірургії і трансплантології ІМНУ ім. Шалімова Володимир Копчак. - Це пухлина підшлункової залози, яка розвивається з клітин, які виробляють інсулін. Коли така пухлина з'являється, в організмі виникає надлишок інсуліну. І у хворих виникають так звані гіпоглікемічні кризи - тобто цукор падає до мінімальних меж. І його бракує в організмі".
Як пояснює професор, інсулома - досить рідкісна хвороба. Трапляється один- два нові випадки на мільйон населення. І через погану обізнаність лікарі часто не можуть встановити правильний діагноз, а хворі роками борються зі своєю проблемою самотужки. Як доказ того Володимир Копчак пригадує одного зі своїх пацієнтів із Полтавщини: чоловіка шість років лікували у психіатричній лікарні, а в нього була та сама злоякісна інсулома - саме вона спричинювала незрозумілі напади й дивний стан пацієнта. Але лікарі навіть і не припускали, що проблема хворого в пухлині. "Цього чоловіка ми успішно прооперували, і тепер він знову трудиться трактористом, живе повноцінним життям", - каже Володимир Копчак.
Інсулома - досить небезпечна пухлина. "Постійна, хронічна недостатність цукру в організмі призводить до того, що страждає головний мозок - для нього немає "харчування", - пояснює Володимир Михайлович. - І з часом люди навіть інтелект втрачають, можливість нормально спілкуватися, нормально жити. Стають асоціальними". Хворі на інсулому часто втрачають свідомість, не орієнтуються у просторі, у них з'являються судоми. А один із таких нападів, кажуть лікарі, може закінчитися смертю. Крім того, пухлини підшлункової залози рано чи пізно перетворюються на злоякісні.
Ірині Радченко така доля вже не загрожує: столичні хірурги успішно видалили їй із підшлункової небезпечну пухлину. Та ще й уперше в Україні зробили це лапароскопічним способом - без великих розрізів, через незначні отвори. Сьогодні родина Ірини може зітхнути з полегшенням - нападів більше не буде. Для неї вже почалося нове життя - без страху і болю. "Слава Богу, що я вже нормальна людина, - тішиться Ірина. - Що можу піти в будь-який час куди захочу і самостійно. Без супроводу і пляшки з солодкою водою". Не натішиться змінами в житті й чоловік Ірини - Олександр. Тепер він нарешті зможе зайнятися улюбленим серфінгом і поїхати з дружиною в Крим та Карпати. Є плани на майбутнє і в самої Ірини: "Ось трохи одужаю, побавлю онука, бо вже забула, коли його востаннє брала на руки. А потім - на роботу. Ще ж молода, треба працювати. Слава Богу, найгірше вже позаду. Це головне..."
Марина ТКАЧУК
