Сантехнік дядя Вася і політолог доби "развітова сациалізма"
"НІ, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов - один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без системи? Система - кат, систему прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді горе нам".
У воістину пророчих словах Сергія Параджанова напрочуд точно схоплено суть драми постсовєцького суспільства й української нації зокрема. Саме в цих думках всесвітньо відомого кінорежисера криється відповідь на головну причину драми Української держави, яка на зламі тисячоліть наївно вибачила зловорожій системі. Відтак вона залишилася, по суті, не тільки неушкодженою, а навпаки - стала ще мстивішою та підступнішою.
Українці вкотре дозволили одурити себе. На помаранчевому Майдані також. Системи в Україні не знищили навіть у винятково сприятливий момент на початку 1990-х. "Система виявилася набагато розумнішою та сильнішою морально за національно-демократичну опозицію. Більшість протестуючих задовольнились проголошенням незалежності колгоспу "Україна" й отриманням таких подарунків, як державна мова, синьо-жовтий прапор і гімн Чубинського, які виконують функції ялинкових прикрас. Хтось отримав державну посаду, хтось орден, хтось політичну реабілітацію, когось просто послали послом на дипломатичну роботу. І націонал-патріоти розслабились, а система продовжує жити і паразитувати на тілі українського народу. Для неї зовнішні атрибути не мають ніякого значення", - писав Андрій Юсов.
Але визначімося з дефініціями. Що означає система в контексті нашого аналізу? Колишній совєцький військовий розвідник Володимир Різун, широко знаний у світі як письменник-дослідник Віктор Суворов, дає образну, але достатньо чітку характеристику свого розуміння цього поняття: "Система - це циклопічна піраміда. Система - це десятки, сотні, тисячі і мільйони людей: членів ЦК партії, партійних секретарів союзних і автономних республік. (...) У той момент, коли перші краплі робітничої крові впали на бруківку Літєйного проспекту, система, яку ми знаємо впродовж ось уже 80 років, склалась повністю і остаточно".
Про причини виникнення на уламках російської імперії командно-бюрократичної комуністичної системи написано чимало слушного, доказового, переконливого. Вона стала результатом кланової діяльності всього керівництва більшовиків, серед яких було чимало суто кримінальних елементів, котрі зуміли насадити в суспільстві злодійські звичаї, побут, тюремні стосунки, поведінку, манеру спілкування. З часом босяцька система черні почала самоорганізовуватися, поступово перетворюючись на самодостатню структуру, відтак відтворювати саму себе поза волею й бажанням її творців, виробляти власні пріоритети, ставити завдання, мету, формулювати свої інтереси, цілком відмінні від інтересів народу. Склалася парадоксальна ситуація: її творці були змушені йти за логікою розвитку, самоорганізації власного дітища - потворного тоталітарного монстра.
Та настав момент, коли стара система перестала задовольняти комуністичну номенклатуру, якій обридло їсти червону ікру під ковдрою. Відтак було сплановано та здійснено спецоперацію з розвалу СРСР. Про будівництво демократії, звісно ж, не йшлося. Та якогось моменту багатоходова спецоперація вийшла з-під контролю - СРСР розпався. Однак при всіх реформуваннях системи найефективніша її частина (КҐБ) залишилася фактично непошкодженою.
І нині соціально-політичними процесами на території колишнього СРСР продовжують керувати добре вишколені кадри (читай: спецслужби). Найфаховіші їх представники залишилися "на плаву", діставши змогу легально примножувати персональні статки, ввійти у владу під триколором чи синьо-жовтим стягом, ще нещодавно таким ненависним. "Закуліса" продовжує існувати, визначаючи стратегію й тактику керівної верхівки більшості постсовєцьких держав.
19 вересня "Газета" писала про те, що перший президент України, лідер фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук заявив про наявність у Москві досьє на багатьох народних депутатів України, які за радянських часів були агентами Комітету державної безпеки, - він свідомо дозволив вивезти ці документи 1991 року. Тоді так і не відбувся своєрідний нюрнберзький процес над комуністичною системою, а відтак будівництво демократії на постсовєцькому просторі не стало незворотним процесом. Пустивши глибокі метастази в тіло суспільства, деформувавши культуру, мораль, екологію тощо, система, породжена більшовицьким заколотом далекого 1917-го, все ще успішно функціонує.
Учені знають, що коли в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система або ж система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: комуністична номенклатура, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав▓язавши їм власні правила гри. Не було враховано золотого організаційного правила відомого праксеолога Т. Котарбінського: кожну добру справу, яку затівають у межах порочної системи, рано чи пізно буде нейтралізовано. "Участь в іграх системи всмоктує в неї, робить тебе її рабом. (...) Альтернативою цьому може бути лише Велика Відмова. Відмова від цінностей і правил гри системи" (Володимир Чемерис).
Нині дедалі виразніше вимальовується саме така "політична модель" - антиукраїнська. Й саме через совєцький елемент управління, який продовжує функціонувати в Україні. Своєрідною ілюстрацією може слугувати все ще актуальний репортаж кореспондента газети "Нью-Йорк Таймс" Джейн Перлез від
21 серпня 1996 року, в якому вона змалювала густу атмосферу некомпетентності та тотального неробства і лінощів, які панують у столиці України. Американська журналістка писала про те, що у Верховній Раді, в державних установах, у поїздах, на летовищах - скрізь панує непрофесійний, ледачий, нахабний, корумпований совєцький службовець. Чи змінилося щось відтоді?
Мусимо добре усвідомити: нинішня політико-економічна система в Україні - це не просто уособлення потворної авторитарно-бюрократичної кланової структури, а щось значно більше й жорстокіше. В реальному українському контексті, на наш погляд, це не просто розгалужена організація з ухвалення важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто тримає у своїх руках важелі влади, механізми розподілу та перерозподілу життєвих благ і матеріальних цінностей. В Україні система трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою "Україна".
В Україні проголосили демократію, запровадили зовнішні її атрибути. Але цього замало. Суспільство не спроможне у стислі терміни позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної олігархії не зникла. Система надалі успішно перетворює людей на патерналістів. Лише незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця.
В Україні свого часу з аморальних "орлів" без честі й совісті сформували силові структури, які безкарно продемонстрували патологічну антиукраїнськість під час похорону патріарха Володимира, під час березневих подій у Києві 2000 року, в Донецьку та Мукачевому 2004-го. Про взаємини представників так званих силових структур і пересічних громадян, між судовою системою і народом написано й сказано чимало критичного і викривального, однак... Кадри з числа партійно-комсомольської номенклатури й досі вирішують усе...
Система всіма можливими методами та засобами перешкоджала і перешкоджає процесу перетворення населення на народ, усіляко стає на заваді процесу самоідентифікації, робить усе, щоб українці не відчули себе політичною спільнотою. Вона заважає будівництву власне Української держави, перешкоджає налагодженню ефективного державного механізму.
Система ніколи не була зацікавленою в тому, щоб українці остаточно визначилися з державними пріоритетами, з орієнтацією на Захід, а не на Схід. І зовсім не випадково Леонід Кучма, який із кон▓юнктурних, очевидно, мотивів у різний час зараховував себе то до російської, то до української нації, безапеляційно вирік, що національної ідеї немає, що національна ідея не спрацювала...
Перефразовуючи всесвітньо відомого кібернетика У. Ешбі, за яким будь-яка самоорганізуюча система для реалізації конкретної мети вмикає механізми стабілізації та адаптації, а також канал взаємного зворотного зв▓язку (в суспільстві ці функції виконують відповідно бюрократія, інтелігенція, громадська думка), можна сформулювати питання: хто відповідає за те, чому в Україні нормально не функціонують механізми стабілізації та адаптації, не діє канал зворотного зв▓язку? Хто має ввімкнути ці механізми: президент, уряд парламент чи народ, на класичну мудрість якого дуже люблять посилатися "ліві" і "праві"?
У січні 2004 року один із лідерів знаного студентського голодування на майдані Незалежності на початку 1990-х, один з організаторів акції "Україна без Кучми" Володимир Чемерис писав (як незабаром виявилося, мав рацію): "В Україні мусимо йти значно далі за "просто" переобрання Кучми... Революція - процес зміни системи соціальних, економічних і політичних відносин у суспільстві. Революції неминучі, бо жодна система не вічна. Соціальні системи народжуються й помирають. Це такий самий закон природи, як і закон ентропії. Коли суспільні відносини потребують змін, не існує жодної сили, яка б ці зміни могла зупинити. Ці зміни стануться якщо не через вибори, то через "оксамитову" революцію. Зрештою, через збройне повстання або будь-яким іншим шляхом, але вони стануться. (...) Після ймовірного приходу до влади у 2004-му політична опозиція не змінить системи. Тим паче марно сподіватися змін, якщо переможе провладний кандидат. Буду радий, якщо помилюся (...). В обох випадках зміною влади скористаються лише деякі фінансово-політичні групи. Громадянський рух, рух за зміну системи сьогодні надто слабий, щоб домогтися свого. У той же час сильне й активне громадянське суспільство - це єдине, що може запобігти повторенню найбільш одіозних рецидивів кучмізму в майбутньому".
Таким чином, позитивне розв▓язання проблеми утвердження справді Української держави (могутньої, конкурентоспроможної, яку поважають у всьому світі) - це нагальна, беззастережна, цілковита ліквідація системи. Образно кажучи, карфаген авторитаризму (візантійства) українського зразка необхідно зруйнувати остаточно і безповоротно. Не знищивши дракона-чудовиська, приречемо себе на забуття. Як нації і держави.
Олег Романчук,
шеф-редактор журналу
"Універсум", кандидат
філологічний наук,
мешкає у Львові
