У Києві смерділо все, смердів навіть президент Осінь 2000 р.
ЧОМУ запахи української влади, а не аромати? Тому що насолода ароматом влади і є політикою. Пам▓ятаєте метафору в Тарлє: "Молодий Наполеон відчув запах влади". Можна закрити очі й вуха, але не дихати неможливо. Запах - велика річ! Він не може бути нейтральним. Він знак, символ, репресія! Він частина політичного (втім, як економічного та культурного) насильства, як насолоди.
Цікаво, як вона, ця влада, пахне? Кажуть, вона (влада) дійсно має конкретні, не ефемерні, а альфакторні (нюхові) ознаки. Але посланнями (messages) влади є частіше не аромати, а запахи. Бо "сморід політики" - це аксіома.
Ті, в кого "життя вдалося", кажуть: там, де влада, там усе пахне! Гроші, шикарні машини, сексапільні дами, аристократизм, світські прийоми, дим дорогих цигарок, сліпучі вернісажі, бали та фуршети, метелики політичних денді, убрання "от кутюр" навколополітичних денді - загалом "скромна чарівність буржуазії".
Але "плебс" і політичні невдахи стверджують, що влада - це сморід, сморід гріховний, сморід зрадництва та запах крові, фекалій, пороку, трупів і козлів під час гону. Політика - справа брудна, а значить, вона - непорядок, хаос.
Влада в Україні має персональний запах. Молода українська політична еліта багата людьми, знаковими фігурами, які мають запах впливу, лобіювання, деспотії, престижу, зачарування. Запах українського політика неповторний, за ним можна довідатися про його статус, приналежність до того чи іншого партійного угруповання, одержати відомості про стиль життя людини влади, матеріальне благополуччя або вбогість.
Запах української влади особливий. Людей влади поєднує, якщо вони патріоти-державники - національний дух, якщо нувориші - запах кастової корпоративності, якщо злочинний елемент - запах "братви", марихуани, героїну, в▓язниці.
У середині 1990-х років минулого століття я, будучи журналістом, любив спілкуватися (голосно сказано!) з Леонідом Кучмою, Геннадієм Удовенком...
Від них ішли аромати.., але не "диму Батьківщини, який солодкий і приємний", а прекрасних французьких вин і коньяків, на яких я мало знався, але стояти поруч із цими особами було комфортно. І зовсім не тому, що їхні вуста видавали незвичайні розсипи доленосних для відродження України мудрих думок, а тому, що я, колишній офіцер, був замолоду "обласканий" авіаційним спиртом казахських ракетних гарнізонів і самогонки-"бурачанки" мого рідного села на Житомирщині. Мої алкогольні напої відгонили гноєм, свинями, псом Рексом, окислювачами ракети 8К63, ядучим смородом старого машинного масла танка Т-64.
Відома пристрасть Леоніда Даниловича до вишуканого "зеленого змія" слугувала потужним сигналом ідентифікації команди президента, фактором приналежності до "вузького кола обмежених осіб". Український високопоставлений чиновник почував себе частиною вищого українського бомонду тільки тоді, коли "пахнув" дорогими віскі, бренді та лікерами. Корпоративний запах дорогого "пійла" початку 1990-х набув машкари якогось величезного "чуттєвища", що його політологи назвали українською елітою.
В епоху раннього Кучми вся українська влада однаково пахнула французьким Martell, англійським Johnny Walker, мексиканської Sierra Tequila. Запах добротного алкоголю був символом близькості до президента, символом члена команди влади, українського істеблішменту. Алкогольні смаки українського політичного олімпу були дивовижно схожими, а процес кристалізації еліти проходив із дотриманням алкогольної "політкоректності".
Приміром, запах горілки "Луганської" або "Житомирської", вина "Сяйво Прикарпаття" ставив на чиновнику хрест, означав автоматичне виключення з політичного істеблішменту, закривав двері в адміністрацію президента, в коридори Кабміну та Верховної Ради. Навіть у приватних домах президентських "дворян" і владних "статс-дам" нехтували аматорами українського зеленого змія.
Політичною мовою це називали "ситуативна недоречність". Брудним потом можна смердіти на зоні, але принаймні дивно - в тусовочній юрбі політичних геніїв.
Запах визначав статус політика. Пам▓ятаєте, в Лєніна було "класове чуття". Ворогові совєцької влади можна було рот не відкривати. Якогось там есера чи монархіста, апологета Троцького та Бухаріна можна було й не слухати, а " чуттям", тобто за запахом, відправляти в ГУЛАГ. У політичної еліти немає "пахучої нейтральності". Сьогодні нічого не змінилося. Політичні вороги й опозиціонери української влади в усі новітні часи мають смердючий, огидний, гнилий запах.
Сучасні нувориші початку 1990-х минулого століття були орієнтовані на інтенсивну чутливість. Швидко та неправедно розбагатівши, в коштах для пахучого життя політичний бомонд собі нічого не шкодував. Разом із відродженням незалежності народжувалася й українська розкіш. А її дешифрування визначали найбільш інтимним - запахом політичного суб▓єкта.
Бенкети та гастрономічні дивацтва, яким позаздрив би французький король, самоські павичі, устриці та чорна ікра, золоті ланцюги на шиях улюблених собачок, божественні мережива на сукнях - це стиль і запах нашої еліти. Їстівна живність із рідного сільського подвір▓я не відповідала вимогам моди, як і запахи рідної корови Маньки, курей, гусаків і поросят. Часником і салом смерділо від плебсу, дорогими машинами, французькою парфумерією - від української буржуазії.
Запах породив соціальне розшарування українського суспільства, став засобом виразу класових симпатій і антипатій, елементом стратифікації суспільства, способом маркування меж між багатими та бідними. Ба більше, запахи втрутилися в національне, релігійне життя українського суспільства. Якось один львівський антисеміт переконував мене, що євреї дуже погано смердять. "Я їх за кілометр чую", - казав той галичанин!
Частиною політичного життя України став "нерівний шлюб". Про запах і любов, пахощі сексу можна написати окремий трактат. І не останню роль у старечому кобеляжі зіграли аромати молодої жінки - як у Купріна: "легкий подих". Тисячі політиків столичного й провінційного рівня кидали своїх вірних і старих (смердючих) шкап і під передзвін церковних дзвонів вінчалися в соборах при пахощах свічок із топ-телеведучими, топ-секретарками, топ-моделями, топ-попсовими співачками й топ-повіями.
Молода українська буржуазія першого покоління була упереджена до тваринних та інтенсивних квіткових запахів, в основі яких мускус, амбра. Пам▓ятаю, довго розглядав протокольну фотографію, де ліворуч стояли колишній сільський хлопець, а тоді президент Леонід Кучма та його дружина Людмила, а з іншого боку - "блакитної крові" король Іспанії Хуан Карлос і його дружина Софія. Було змішане почуття незручності. Жах! Фотографія видавала запахи! Які? Тільки одному Богові відомо.
Висловлю крамольну ідею: загадка Майдану не в раціональній просвітленості народу, а в запаху свободи, надії на аромати праведності, честі й совісті. Згадайте, як стратили за вбивство двадцяти юних жінок Ґренуя головного персонажа зюскіндського "Парфумера". Вироку не вдалося виконати. Однієї краплі "жіночої есенції", яку винайшов убивця, вистачило, аби, зійшовши на ешафот, злочинець розбудив у багатотисячної юрми найсильніші любов, бажання й хіть. Страта виродилася в масову оргію. Гадаю, що й лідери помаранчевої революції теж винайшли "еліксир народного гніву й бунту", крапля якого допомогла їм завоювати владу.
Наш новий Президент теж має запах. Адже він народився в селі, він народний Президент, в "оксфордах" не навчався, із французькою нянечкою не ріс. Але пахне Віктор Андрійович, природно, не гноєм, а дорогоцінними металами та хрусткими грошовими купюрами. Він усе життя рахував гроші, жив серед грошей, його сутнісна якість - насамперед бухгалтер, банкір. Якщо раптом від нього запахло "дерев▓яними рублями" - точна ознака того, що Ющенко дивиться в бік Росії, а нещодавно від нього йшов сильних дух "зелених" і євро - він був одночасно і європейцем і проамериканцем.
А ще від Президента відгонить духом рідних українських гривень, які увібрали аромат меду, бджіл, польових квітів. А загалом важко інтелігентові в першому поколінні стати високопоставленим чиновником, а потім очолити 50-мільйонну державу - запах не той.
Більшість українських обивателів нинішню політичну кризу й відставку уряду, "таємницю змови проти Юлії Тимошенко" асоціюють із брудом, із брудною білизною. "Бруд" англійський антрополог Мері Дуглас визначала як безладдя, зсув звичного, - можна смердіти брудом, немитістю, занедбаністю, неправдою.
Які улюблені запахи й аромати в Юлії Тимошенко - це таємниця. Насамперед вона гарна жінка. "Диявольськи мила!" - сказав би поручик Ржевський. Два тижні тому запахом прем▓єра був запах виконавчої влади, аромат бюджетних грошей. Таємницю того, чому екс-прем▓єр так не любить Кучму, його зятя, Медведчука й Ко, а сьогодні, схоже, може оголосити війну й Президентові, цілком з▓ясовно.
Мотивами її нинішніх політичних учинків і стратегій є альфакторна агресивність. Леді "Ю" сиділа у в▓язниці, в СІЗО. А тюремні запахи особливо запам▓ятовують. Вони маркують ритуал переходу з одного соціального статусу в інший. Юлія Тимошенко знає, як світ багатства й влади, який приємно пахне, змінюється на сморід нар. Сморід тюремних камер, схожий на запах сірки, нагадує приреченому, що він потрапив у пекло, і муки семи кругів уже чекають на нього. Цього запаху "газова принцеса" не забуде й не пробачить тим політичним парфумерам, які організували його для неї.
Епілог. Якщо українська влада пахнутиме як убивця Ґренуй, то біснувата чи захоплена юрба розірве її на шматки та з▓їсть. До влади прийдуть інші. Вони будуть пахнути іншими ароматами.
Віктор Тимошенко - кандидат філософських наук, кореспондент "Газети" в Москві
