На порозі політичної осені

Кость БОНДАРЕНКО

Поява четвертого варіанту конституційної реформи багатьох наштовхує на одну доволі парадоксальну думку: насправді політична реформа не потрібна нікому і її намагаються "спустити на гальмах". Найпростіший спосіб поховати справу - звести її до абсурду, перетворити на посміховисько. Зрештою, четвертий варіант і є саме цим абсурдом, який ризикує поховати ідею реформування політичної системи України. Навіть попри те, що зовні він носить чимало нібито привабливих для депутатського корпусу ідей. Наприклад, продовження терміну перебування нинішніх депутатів у стінах Верховної Ради на півтора року. Або обрання Президента парламентом (що призведе до прискореного переведення парламентських рішень на комерційну основу)

Депутати при згадці про конституційну реформу скоро впадатимуть у істерику або (у ліпшому разі) нецензурно висловлюватимуться. Проте намагання реформувати політичну систему дало один суттєвий результат: відбулося поступове, малопомітне, але неминуче перегрупування політичних сил і політичних таборів.

Чотири варіанти

Якщо взяти весь український політикум - правих, лівих, центристів - то очевидним об'єднавчим фактором для них стало несприйняття перших двох варіантів політичної реформи. Пам'ятаємо: Леонід Кучма виступив зі своїм варіантом, група опозиційно налаштованих парламентарів у піку Президенту запропонували свій. Пропрезидентським силам (можливо, окрім СДПУ(о), яким все одно що реформувати) варіант Леоніда Даниловича не сподобався, проте виступити відверто проти нього вони не змогли. Так само не змогли підтримати й опозиційного варіанту. З цим і завершили політичний сезон у липні цього року. З цим і роз'їхалися на курорти, дачі і пляжі. Перенесли розгляд питання на осінь. Ба навіть сам Президент вирішив, що його варіант не надто пристосований до політичних реалій, і набрати 300 голосів він має не надто багато шансів. Звідси й демарш Леоніда Кучми.

У серпні оприлюднюється другий варіант конституційних змін. В результаті з'явилася ідея послаблення президентської влади, обрання Президента парламентом, посилення фігури прем'єр-міністра тощо. Цей варіант підтримали СДПУ(о), Соціалістична та Комуністична партії. Натомість інші пропрезидентські сили обійшли проект делікатною мовчанкою (у кращому випадку видушуючи з себе щось на кшталт "Ну да... треба вивчати... в принципі - нормально, але... треба доопрацювати..."), а опозиція сприйняла його в багнети. І, хоча було заявлено про збір 301 підпису під проектом N3, чомусь виникла ідея номера 4-го...

Складається враження, що четвертий проект - це своєрідний сигнал частини парламентської більшості, яка бажає саботувати ініціативи соціал-демократів (об'єднаних).

Ідеологічні зсуви

Що об'єднувало СДПУ(о), комуністів і соціалістів? Не лише спільні претензії на лівий електорат. Їх об'єднує розуміння того, що вони не можуть претендувати на президентське крісло на всенародних виборах. А от варіант обрання Президента парламентом створює шанс для успішного кандидування і Медведчука, і Симоненка, і Мороза. Тобто, логіка зрозуміла: якщо у цих політичних сил немає шансів отримати президентське крісло в ході чесної боротьби - треба цей варіант просто поховати.

Натомість "Наша Україна", Партія Реґіонів і Блок Юлії Тимошенко мають шанси для успішного кандидування і навіть виграшу під час президентських перегонів. Найбажанішим для цих політичних сил є збереження статус-кво політичної системи. Тобто система з сильною президентською владою і всенародно обраним Президентом на чолі держави. Саме цей варіант є абсолютно прийнятним для української правиці. А якщо й потрібно щось реформувати - то реформи (принаймні до моменту президентських виборів) мають бути косметичними, без руйнування основних принципів.

Стає зрозумілим, що в парламенті останнім часом намічаються тектонічні зсуви, які мають більшу ідеологічну мотивацію, аніж попередні політичні процеси. Якщо у минулому сезоні ми мали ліво-праву опозицію та лівацько-праву більшість, то тепер є шанси поділу на прихильників і противників конституційної реформи, прихильників сильної президентської республіки та фанатів держави парламентського типу.

Каталізатором цих зсувів стала навіть не політична реформа, а самі лише ініціативи щодо реформування політичної системи України. Роль Президента у цих процесах - це роль регулювальника.

По-перше, він стимулює утворення на базі нинішнього строкатого політикуму двох потужних політико-фінансових груп. З одного боку може утворитися блок лівих партій, підкріплений фінансово-адміністративним ресурсом СДПУ (о), з іншого - блок правих партій, підкріплений популярністю Віктора Ющенка та фінансовим ресурсом донецької політично-фінансової групи.

По-друге, Президент досягає корисних для себе наслідків, залишаючись активним політичним гравцем аж до президентських виборів і навіть певний час після них.

По-третє, впливаючи на формування груп, Президент має шанси впливати й на те, хто у цих групах стане потенційним лідером. Таким чином майбутня політика стає для самого Леоніда Кучми більш прогнозованою, водночас як більш прогнозованим стає і його майбутнє після закінчення президентського терміну (питання гарантій для Президента після його відставки може бути зняте з порядку денного: Кучма створює таку систему, яка дозволить йому за будь-якого висліду почуватися у безпеці).

По-четверте, Кучма створює систему, за якої все міняється, але нічого не змінюється. Політичні сили перегруповуються, але керує всіма процесами одна і та ж людина. Усі ці тектонічні зсуви в результаті успішно оголошуються політичною реформою, а оприлюднення її кінцевих результатів переноситься на невизначений термін. Одним словом, політичну реформу - за великим рахунком - має спіткати доля реформи адміністративної.

Тихий постріл

На те, що політичні перегрупування в обох паралментських таборах розпочалися, вказують і інші факти. Скажімо, яскравою ілюстрацією на підкріплення наших тез стали бродіння у фракції "Демократичні ініціативи". Перехід Івана Плюща з більшості у меншість (у "Нашу Україну") саме після оприлюднення Степаном Гавришем четвертого варіанту конституційної реформи - теж симптоматичний момент. Плющ має незаперечний авторитет, він обізнаний з тонкощами та правилами кулуарних ігор. Він не лише посилює середовище Ющенка, а й вказує шлях для інших депутатів із більшості. До речі, є сподівання, що слідом за Ющенком до "Нашої України" перейде ще один представник "Демініціатив" - Сергій Ратушняк. Нарешті, конфлікт у середовищі опозиції і війна між народним депутатом Петром Порошенком ("Наша Україна") та лідером КПУ Петром Симоненком, приводом до якої стали різні погляди на проблему бюджету 2004 року, також є свідченням настання змін і нових віянь в українській політиці.

Отже нас чекає цікава, скандальна й інтригуюча політична осінь. Грядуть політичні зміни. Навіть якщо не буде політичних реформ. Іноді звичайні, стихійні, "броунівські" політичні рухи можуть привести до більш вагомих результатів, аніж намагання глобальних реформ.

А що з політичною реформою? А нічого. Це лише в театрі рушниця, що з'являється у першому акті, має обов'язково вистрілити у третьому. По-перше, ми не в театрі. А по-друге, рушниця вже вистрілила. Хоча дуже тихо, але влучно.

Процес пішов.