"Наш ПоROSHENко". Как родился Порошенко-политик

Кость БОНДАРЕНКО

Погана та ідеологія, під яку не підтягнено бізнес-плану Петро Порошенко, поза сумнівом, належить до найцікавіших постатей в українському політикумі. Його називають "сірим кардиналом Ющенка", "шоколадним королем", "цукерковим бароном", "опальним олігархом". Порошенко - один із найвпливовіших бізнесменів та політиків України. Всього за декілька років він став одним з провідних ньюсмейкерів. Нині про нього говорять усі: одні з неприязню, інші - з пієтетом.

Людина сама є ковалем свого щастя, творцем своєї кар'єри та архітектором свого іміджу. Але інколи особливої значущості певній особі додають обставини. Саме так трапилося з Петром Порошенком, який в певний момент перетворився з тіні Віктора Ющенка на одну з ключових персон української політики. Саме від нього нині залежить, яким шляхом піде політична реформа: або більшовики вимушені будуть домовлятися з опозицією, або Банковій удасться "відколупати" від депутатсько-бізнесової групи Порошенка 6-7 депутатів, і тоді реформа буде втілена. Чого чекати від Порошенка та контрольованої ним у парламенті групи "Солідарність", намагається розібратися Кость БОНДАРЕНКО та сам пан Петро, відповідаючи на запитання ПіКу

Як народився

"політичний" Порошенко

Петро Порошенко належить до тієї категорії українських олігархів, які прийшли у бізнес із наукового середовища. У роки "перебудови" молодому аспірантові прогнозували блискучу наукову кар'єру. Економіст-міжнародник Порошенко з відзнакою закінчив у 1989 році факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Т.Шевченка і вступив до аспірантури. Загальна ерудиція, знання міжнародного права, вільне володіння англійською, французькою та румунською мовами - все це відкривало перед Порошенком непогані перспективи.

Порошенко обрав бізнес і полишив науку - подібно до Олександра Зінченка, Віктора Пінчука та інших "зірок" сучасного політичного життя України. Подейкують, що біля витоків бізнесу, пов'язаного з ім'ям Петра Порошенка, стояв його батько, Олексій Іванович - справжній творець і нинішній керівник "Укрпромінвесту".

Перша "писемна" згадка про Петра Порошенка датується 1998 роком, тоді наш герой висунув свою кандидатуру на виборах до Верховної Ради по виборчому округу N 12 у місті Вінниці. Хоча вибори для Порошенка завершилися перемогою, однак тривалий час його гнітила думка про брак легітимності: він переміг свого основного суперника, бізнесмена Володимира Скомаровського, з відривом лише у 58 голосів!

Ще одна важлива деталь: Порошенко йшов на вибори за підтримки СДПУ(о). Крім того, він одночасно балотувався за списком цієї партії під зовсім не символічним 11 номером. Природно, що, потрапивши у парламент, підприємець вступив до соціал-демократичної фракції. При цьому тривалий час він був маловідомим, майже непомітним депутатом. Лише на початку 2000 року про Порошенка заговорили в зв'язку з його виходом із фракції та партії. Один із функціонерів-есдеків тоді зізнався: "Вихід Порошенка змусив нас провести ревізію членства. Коли постало питання про те, що Порошенко має покласти партійного квитка, виявилося, що він його ніколи не мав. Тобто всі його вважали членом партії, він був членом Політбюро, але не був членом партії. Після його виходу ми задумалися над формальним боком справи і над формалізацією стосунків всередині СДПУ(о)".

Проте дворічне перебування в лавах цієї партії позитивно позначилося на бізнесі Порошенка. Він мав своєрідну парасольку, під якою міг розвивати свої дітища - дочірні структури "Укрпромінвесту". На сьогоднішній день фахівці стверджують, що під контролем Порошенка перебувають 48 підприємств - в основному кондитерської та машинобудівної галузі.

Через терни...

до політичних зірок

Порошенко не просто пішов від соціал-демократів, він намагався створити власну політичну нішу. Порошенко організовує свою фракцію в парламенті, до якої увійшли ображені на соціал-демократів депутати. Фактично, цей демарш став третім за рахунком серйозним конфліктом у середовищі СДПУ(о) - після демаршів Василя Онопенка та Євгена Марчука. Проте лише Порошенко намагався створити реальну дієву силу, здатну конкурувати з СДПУ(о) - у парламенті виникла фракція "Солідарність".

Порошенко розумів, що для успіху справи потрібно шукати серйозніших союзників і потужніших покровителів. Навесні 2000 року він очолив Партію солідарності України і від її імені починав вести переговори з іншими політичними силами про об'єднання партійних структур. Переважна більшість політичних візаві Порошенка мали своє бізнесове коріння в Донецькій області. У липні 2000 року відбуваються консультації між лідерами Партії солідарності України, Партії праці, Партії реґіонального відродження України, Всеукраїнської партії пенсіонерів та партії "За красиву Україну!". 18 листопада 2000 року постає єдина партія з громіздкою і заплутаною, але компромісною назвою - Партія реґіонального відродження "Трудова солідарність України". Порошенко став одним із заступників голови партії. При цьому він зберіг свою фракцію у парламенті.

З настанням 2001 року і політичної кризи ні в кого не виникало ілюзій щодо Петра Порошенка та його політичної позиції. Для більшості оглядачів і експертів він був олігархом - і цим усе сказано. Він володів заводами, банками, медіальними проектами, партією, фракцією - тим самим джентльменським набором, "що і в людей". Вимагати від нього підтримати опозицію було нереально.

Проте з порошенківського табору надходили цікаві сигнали. Подейкували про те, що він таємно "підгодовує" опозицію. У Львові контрольована Порошенком радіостанція "Ініціатива-Ніко-FM" зайняла відверто опозиційну нішу і вела антипрезидентську агітацію. Порошенко просто не втручався в її інформаційну політику - він дав можливість львів'янам говорити все, що вони думають. За короткий час радіостанція стала однією з найпопулярніших у середовищі львівської інтелігенції.

Правдоподібно, що Порошенко грав подвійну гру: офіційно його "Солідарність" влізла в азарівську Партію реґіонів, а сам пан-товариш Петро входив до складу політради партії, а неофіційно - його медія подавали сигнали опозиції. Саме у цей час Порошенко близько сходиться з прем'єр-міністром Віктором Ющенком. Відставка останнього збіглася в часі з початком непорозумінь у Партії реґіонів України. Конфлікти з лідером партії Миколою Азаровим далися взнаки: Микола Янович, як авторитарний вождь, намагався добитися чистоти генеральної лінії партії та ліквідувати інакодумство.

Інсталяція

до "Наших"...

Шукати нових союзників Порошенко починає ще з літа 2001 року. Саме в цей час - у липні - серпні 2001 року - з'являється інформація про консультації, які відбуваються між Порошенком та Ющенком. У жовтні 2001 року Порошенко заявляє про вихід його партії зі складу ПРУ. Курс політичного дрейфу партії був очевидним - блок "Наша Україна".

Потрапивши до свого кума Ющенка, Порошенко забронював за собою роль правої руки лідера блоку, а також місця для цілого ряду своїх однопартійців у прохідній частині виборчого списку. Це не могло не викликати роздратування та відвертого несприйняття серед інших учасників блоку: адже Порошенко в їхньому розумінні був чужинцем, який до початкового етапу формування блоку не мав стосунку. Мало того, Порошенко не вписувався в традиційну для правого табору (що становив основу "Нашої України") ідеологію. Не таємниця, що серед "нашоукраїнців" було чимало таких політиків, які вважали олігархів і просто представників великого бізнесу "бідою України". Правий табір у багатьох асоціювався з бідними, галасливими і марґіналізованими політиками, які постійно перебувають у пошуку національної ідеї та у конфлікті між собою. Порошенко та бізнесмени, які прийшли за ним, надали "Нашій Україні" нового забарвлення.

Природно, що з приходом Порошенка в "Нашій Україні" з'явилося декілька вузлів суперечностей. По-перше, не в захваті від появи нового "грошового мішка з політичними амбіціями" були бізнес-кола, що бажали інвестувати капітали в Ющенка і отримати віддачу після його можливої перемоги на президентських виборах - Порошенко запропонував вигідніший інвестиційний пакет.

По-друге, з прохолодою зустріли Порошенка ті, хто бажали створити політичний щит довкола Ющенка - щит, який би перешкоджав несанкціонованому і неконтрольованому "доступу до тіла". В цьому випадку Порошенко ламав звичну й усталену систему фаворитів Віктора Андрійовича і сам перетворювався на нового фаворита, якого не можна сприймати лише на ірраціонально-чуттєвому рівні і з яким потрібно рахуватися.

По-третє, Порошенко міг суттєво впливати на процес ухвалення рішень, перетворюючи на аутсайдерів багатьох політиків із середовища НРУ, УНР (УНП) та ПРП.

По-четверте, фактор наявності у блоці НУ Порошенка загострював конфлікт між середовищами Ющенка та Медведчука - про примирення тепер не могло бути мови.

З іншого боку, відтепер Порошенкові довелося приміряти нове амплуа: по тому, як "Наша Україна" перемогла на парламентських виборах, але програла внутрішньопарламентське протистояння, середовищу Ющенка довелося переходити в опозицію. Постать Порошенка була яскравим свідченням того, що опозиційність "Нашої України" буде поміркованою і наближатиметься за своїм характером до псевдоопозиційності Народного руху України і В'ячеслава Чорновола зразка другої половини 90-х років. Система, створена Леонідом Кучмою, передбачала, що жоден бізнесмен в Україні не може перейти до радикальної опозиції. Представник великого бізнесу може перебувати в опозиції до якоїсь структури, до певного політика, до іншого бізнесмена - але не до Системи і не до Президента.

У "Нашій Україні" Петро Порошенко замкнув на собі частину фінансових потоків, частину інформаційного забезпечення діяльності блоку, а також, фактично, став неформальним "головнокомандувачем антимедведчуківського фронту": саме супроти Порошенка було спрямовано левову частку агітаційно-пропагандистських випадів контрольованих СДПУ(о) засобів масової інформації. Саме Порошенко найбільшою мірою відчув на собі тиск з боку фіскальних та інших перевіряючих органів. Здається, СДПУ(о) навіть призначила такого собі "комісара у справах Порошенка" - Нестора Шуфрича: саме Нестор Іванович найактивніше воює з Порошенком у стінах Верховної Ради та на шпальтах газет. І це - під усмішки і радісне потирання рук колег по блоку, які в спілкуванні з журналістами іноді не приховують своєї зловтіхи з приводу негараздів у бізнесі Петра Олексійовича. Іноді складається враження, що для частини нашоукраїнців Порошенко є більшим злом, ніж Кучма чи Медведчук...

Добрий олігарх

...Навесні 2003 року група журналістів, втомившись від своїх же постійних розмов про "темники" та негараздів зі свободою слова в Україні, вирішили: єдиним порятунком у даній ситуації є лише пошук "доброго олігарха", який би давав гроші на розвиток ЗМІ, але при цьому не втручався у внутрішні справи та інформаційну політику підконтрольних йому медій. Ідеальним варіантом "доброго олігарха" вважався саме Порошенко. У червні 2003 року відбулося урочисте підписання угоди між Порошенком - як власником "5 каналу" (колишнього НБМ), та групою журналістів цього ж телевізійного проекту.

Те, що ілюзорні мрії журналістів залишилися тільки мріями, стало очевидно вже восени. Канал, що зайняв опозиційну нішу, нібито й справді намагався диверсифікувати інформацію та подавати різні точки зору на ту чи іншу проблему, запрошуючи у студію як представників опозиції, так і представників влади. Але шоком для невтаємничених стали опубліковані на одному з веб-сайтів (близькому до Адміністрації Президента) телефонних розмов Порошенка з одним з менеджерів "5 каналу". Розмова зводилася до банального "розбору польотів": чому журналісти висвітлюють події так, а не інакше? Чому "телевізійні зірки" не виконують розпоряджень менеджменту каналу? Чому показують Плюща, а не демонструють "подвиги" самого Порошенка? Зрештою, мало хто сумнівався в тому, що "добрий олігарх" рано чи пізно нагадає своїм підлеглим, з чиєї кишені їм платяться гроші - і все одно крах ілюзій завжди є болісним процесом.

Порошенкові багато чого пробачають. Авансом. Вірячи в його перспективу. Пробачають колеги. Пробачають журналісти. Він має певний шарм, якого позбавлені інші політики. Він володіє усмішкою, яка роззброює і примушує вірити цій людині. Хоча підсвідомість підказує: "Будь обережним!". Порошенко ніколи не грає у чужі ігри. Він може грати в чужій команді - але й при цьому він гратиме свою гру. Він ніколи не буде до кінця щирим. Рівно ж як ніколи не піде на відверту підлість. Він уміє вичікувати час і вміє тримати удар. Він створює гнучкі системи - в бізнесі і політиці, системи, які дозволяють йому вчасно зробити крок назад або вбік, аби знову рухатися вперед.

Нині він зробив ставку на Ющенка і саме з ним пов'язує свої перспективи. Але Порошенко не переконав громадськість, що Ющенко - це його головна ставка в житті. Абсолютно не виключено, що нині вигідніше терпіти набіги "орди" від усіляких правоохоронних структур, аби завтра досягти якоїсь значно важливішої мети, ніж спокійний бізнес. Цією метою може бути, наприклад, прем'єрство епохи президента Ющенка.

Порошенко застовпив для себе місце в українській політиці і не здасть його так просто нікому. Він ще надто молодий, аби думати про політичне небуття і забуття. І йому надто багато років, аби розпочинати все спочатку. Тому залишається одне: рухатися вперед - як танк, як бульдозер, по головах, не рахуючись з чужою думкою і знаючи лише свою мету.