Застереження року: плюйтеся культурно!
Для початку слід зробити головне застереження року: в країні змінилися моральні устої. Якщо раніше плювки були моветоном, то нині це елемент політичної культури. Складається враження, що деякі політики у нас - людожери, і насамперед мріють посмакувати своїми опонентами. Тому при взаємному наближенні у наших піддослідних одразу ж спрацьовують рефлекси Павлова: починається слиновиділення, і з цією слиною потрібно потім щось робити. Вже стали класикою плювки в парламенті: свого часу Михайло Бродський виплеснув свої "мокротні рефлекси" на колегу Кендзьора, днями Степан Хмара плювком намагався захистити честь дами: у такий спосіб він прагнув помститися Григорієві Суркісу за його нервове ставлення до Юлії Тимошенко. Багатьом у нашій країні плюють просто в очі, а вони скажуть "дощ іде".
Про меншість мова особлива. Депутатів-бізнесменів від опозиції (як би сказала з усією українською відвертістю моя 90-літня бабуся) влада ставить "в позу", і в цій позі вони не соромлячись заявляють, що "його (депутата) поза не збігається з позицією фракції... тому я йду". Ну звісно, опозиція стоїть поки що рівніше. Відбулося виправдання політичної проституції: якщо депутат іде до більшості за гроші або через ущемлення бізнесу, то йому радше співчувають, аніж засуджують.
З цього можна зробити такий політичний висновок: на відміну від преферансу, футболу та багатьох інших модних нині ігор, у сучасній політичній грі поняття честі можна засунути собі, даруйте, подалі. Усім чистоплюям дорога у велику політику...
Переможцем у номінації "Чистоплюй" визнано Степана Хмару. Його можна було б нагородити іменним матрацом "Венето" виробництва фабрики ім. Бродського.
Актор року: Віктор Ющенко
Маски стали такою ж невід'ємною складовою політичної драматургії, як гроші. Натягуючи маски, чоловіки могли імітувати практично все, навіть жіночі партії. Технологічно найвдалішим у цьому сенсі виявилося виборче новоутворення "Жінки за майбутнє", яке насправді мало не дуже багато ґендерної спільності з жіночою статтю. Щоправда, українці не дуже знаються на високій моді, і ніколи гідно не оцінюють високих технологій, а тому цей сценарій не знайшов адекватної електоральної оцінки.
З допомогою масок донецькі та есдеки нині демонструють затяту дружбу, саме маска покірності рятує від політичної катастрофи київського мера Олександра Омельченка, а депутати-"перебіжчики" саме з допомогою цих театральних реквізитів намагаються показати, що вони зберегли "обличчя". І як без неї, без маски, можна говорити про розгул демократії в Україні та свободи слова, про безпрецедентну відкритість та інкримі-нувати в обов'язок журналіста захищати рідну владу від нападок Заходу.
Але актором року в цьому театрі безумовно є Віктор Ющенко. Він став рекордсменом за кількістю змінених образів: ще зовсім нещодавно Віктор Андрійович називав себе сином Президента, а аборигенів наметового містечка відверто недолюблював. Згодом Ющенко став блудним сином, конструктивним опозиціонером, а нині він закликає йти на вулиці та мітингувати. Але навіть не це важливо в даній номінації.
Цікавіше інше: ніхто так і не може зрозуміти, який образ, яка маска Ющенкові найбільше до душі. Із сумом можемо констатувати, що "лицар найбільшого рейтингу" здобув свою популярність завдяки режисеру Кучмі та масовці: спершу урядовому оточенню, пізніше - партійно-політичному. Саме режисер визначав, яку маску Ющенко носитиме під час урядового вознесіння, саме режисер створив панові Вікторові образ великомученика і саме режисер остаточно відлучив від Банкової лідера "Нашої України".
Сьогодні саме тому режисерові БЮТ, СПУ та КПУ мають завдячувати возз'єднанням. Нині четвірка стала на шлях перетворення у квартет опозиційних партій. Але ще вчора Ющенко намагався паруватися з кимсь із провладних фракцій (як він каже сам, "з будь-ким, окрім есдеків").
Ілько ВОЛИНКО
