А якщо Гудимі та Кириленку сверблять руки, хай чухають в іншому місці
Язик дається дипломатові для того, щоб приховувати свої думки.
У Віктора Степановича навпаки. Надзвичайна відвертість та словесна нестриманість посла зробили російську політику щодо України як ніколи прозорою.
Це не сподобалося групі парламентаріїв, й вони, з ініціативи Олександра Гудими та В'ячеслава Кириленка, зажадали відновлення режиму таємності
Температура кипіння за Черномирдіним
Діло було так. 19 грудня вранці, у день народження Леоніда Ілліча, Віктор Степанович навідався в київський готель "Національний" на круглий стіл українських та російських політологів щодо перспектив Євразійського економічного союзу. Атмосфера дискусії, як на гріх, виявилася "напруженою і нервовою, й інколи емоції брали гору". Пан амбасадор температури не витримав й зірвався. Як інтерпретують Гудима та Кириленко, він "в образливій формі намагався давати вказівки українському МЗС щодо того, якими мають бути відносини України зі США та європейськими країнами, і, по суті, закликав до згортання цих відносин".
Через це було вирішено звернутися із запитом до Леоніда Кучми про доцільність подальшого перебування Черномирдіна в Києві. Оскільки для такої акції потрібно аж 226 голосів, вона не вдалася, й тому запит переписали на ім'я прем'єра. Для цього досить й 90 голосів. Запит підтримали (27 грудня) переважно "нашоукраїнці". Голоси БЮТівців та соціалістів розділилися приблизно порівну. Не піднялася рука на Москву у комуністів та пропрезидентської "більшості".
Віктор Янукович (10 січня) примирливо списав все на "особливості характеру" Черномирдіна, а офіційну відповідь на звернення депутатів (14 січня) надіслав перший віце-прем'єр Микола Азаров, який заступав хворого на той час прем'єра. За його словами (у переказі ініціаторів запиту), міністр закордонних справ Анатолій Зленко "вказав послу на неприпустимість порушення ним дипломатичної етики", а Черномирдін нібито визнав свою надмірну емоційність. "Ми обговорювали цю ситуацію, - розповів інформагентствам шеф МЗС. - Звичайно, є емоції, все зрозуміло, кожний захищає інтереси своєї країни, свої інтереси. І звичайно, на такому емоційному плані робляться політичні висновки... Ми в дипломатії часом стикаємося і не з такою полемікою (чи не натяк на Паскуаля? - ПіК) - потрібні міцні нерви, щоб уміло це аналізувати й робити відповідні висновки". Тому підстав для оголошення посла персоною нон-ґрата немає, резюмував Зленко - й цілком слушно, бо амбасадорів висилають через війну, розрив дипломатичних стосунків чи якісь інші серйозні негаразди у взаєминах, від яких Господь Україну та Росію милував.
І хоча деякі російські ЗМІ вирішили, що "Черномирдіну дозволили балдіти й далі", хоч сам невиправний Віктор Степанович всі звинувачення на свою адресу назвав "дурницями", здається все ж таки, що амбасадор відтепер - принаймні на деякий час, - стане обережнішим у висловлюваннях і зайвий раз не дратуватиме атлантично-орієнтовану частину українців.
"Сполучена коротким налигачем із Великою Росією Малоросія з вишкіреними на Захід зубами"
Зрозуміло, нелегко буде утримуватись людині, яка за рік і вісім місяців роботи в Києві ніколи не лізла за словом в кишеню й уже звикла до того, що будь-які її висловлювання ніколи не знаходять одкоша від плазуючої перед Москвою місцевої влади. Навіть Путін уторік, як повідомляв московський "Коммерсантъ" покритикував його за іноді "екстравагантну" форму обстоювання російських інтересів. В Україні ж всерйоз ніхто й не намагався приструнити Черномирдіна - нема тут що й пригадати, крім минулоосінньої ініціативи кримських осередків УНР, "Собору" та КУНу, що пролунала та й зачахла на пні.
Воно й зрозуміло. Специфіка відносин України та Росії така, що годі й сподіватись, щоб російська амбасада в Києві дотримувалась правил Віденської конвенції 1961 року про дипломатичні стосунки. До того ж, Черномирдін не дозволяє собі ані децибелом більше, ніж йому попускає сама українська влада. Та й значна, якщо не більша частина пересічних українців політичні повчання від Черномирдіна сприймають як належне - глас Москви, а не якогось там Вашинґтона.
Отож, запит, проголосований 27 грудня - перша спроба організованого протесту проти гіперактивності Черномирдіна. Окрім того, є підстави підозрювати, що в душі античерномирдінському демаршеві групи опозиційних законодавців раділи й у коридорах виконавчої влади. Там також є люди, які дещо втомилися від повчань Віктора Степановича, але самі не можуть дозволити собі підвищити голос на своїх московських покровителів.
Варто звернути увагу на таку деталь. Сварка депутатів з послом РФ формально спричинилася через наполегливу та політнекоректну агітацію Черномирдіна за ЄвроАзЕС.
На цьому тлі Президент Кучма, промовляючи минулого тижня перед групою російських парламентаріїв, які відвідували Київ, заявив, що Україна не вступатиме до цієї організації.
Втім, намагання будь-якою ціною заманити українців на неосяжні простори Євразії, наймодернішої форми російського імперського проекту - лише фраґмент у багатогранній консалтинговій діяльності Віктора Степановича. Його поради стосуються надто широкого кола питань, аби викласти їх у журнальній статті. До того ж ПіК досить часто цитував крилаті фрази пана посла.
Із наговореного Черномирдіним чітко вимальовується образ сполученої коротким налигачем із Великою Росією Малоросії з вишкіреними на Захід зубами. Консервація нинішнього кланово-олігархічного ладу, а відповідно, й соціально-економічного відставання не лише від Європи, а й від Росії. Ще більш жорстке поводження з опозицією. "Холодна війна" із Заходом, насамперед зі Сполученими Штатами. Одновекторна зовнішня політика, орієнтована винятково на Москву. Відмова від євроінтеграції, навіть як від стратегічної, бодай і віддаленої, мети, й негайний вступ до економічно сумнівного, але з цілком зрозумілим політичним контекстом ЄвроАзЕСу. Закріплення або й навіть прогресування русифікації. Збереження в російському інформаційному просторі та ідеологічна уніфікація включно до вивірення шкільних підручників. Де-факто контрольована Росією де-юре наша труба. Таким є план Черномирдіна для України, який, завдяки його балакучості та відвертості, відомий у найменших деталях. Немає підстав вважати, що тутешні заяви амбасадора є його художньою самодіяльністю, принаймні жодного разу із Москви його не осмикували і не спростовували. Мало того, деякі його висловлювання лише розвивали вже сказане Путіним чи Волошиним.
Політика Росії, попри поважну щодо нашої незалежності риторику, скерована на збереження України у сфері потужного впливу Москви, й було б дивно, якби вона була інакшою. Москва чітко усвідомлює свої інтереси в Україні, а Черномирдін - досвідчений політик, який пройшов вогонь, воду та газпромівські труби - живе й працює тут для того, щоб жорстко їх обстоювати.
З іншого боку, його цілком можна вважати й досить щирим лобістом українців у Росії. Але в цьому сенсі не слід забувати про досить обмежені можливості, бо теза про те, нібито Черномирдін є "важкоатлетом" російської політики - такий же міф, як і сентенції про кревну зацікавленість Росії в незалежній Україні.
Так, Черномирдін примудрився прем'єрствувати п'ять років у революційну єльцинську епоху, коли боярські голови летіли з плеч щодня. Оцінюючи багаторічну лояльність, Єльцин двічі проголошував його наступником. Протягом 23-х годин, коли Єльцин лежав на операційному столі під наркозом, Черномирдін навіть виконував обов'язки президента. Але все те залишилося в минулому п'ять років тому - в березні 1998-го. А "контрольне зважування" відбулося у серпні-вересні 1998 року, коли енергійна діяльність Віктора Степановича з повернення у прем'єрське крісло завершилася двома провальними голосуваннями в Думі: його підтримали відповідно 94 та 138 депутатів із 226 необхідних. (Це тоді пролунала одна з його крилатих фраз "У кого руки сверблять, чухайте в іншому місці".)
Відтоді Віктор Степанович у політичному плані тільки й робив що худнув. В грудні 1999 року пережив нищівну поразку "Нашого дому" на парламентських виборах. Розраховуючи на пост голови думського комітету по ПЕКу, записався у фракцію "Єдності", однак молода та нахабна "ведмежа" поросль, яку на той час ще контролював Борис Березовський, шановного полі-тика обдурила. Путін же згодом позбавив його посади голови ради директорів Газпрому. Отож, на момент призначення послом в Україну Віктор Степанович, хоч і мав у Думі кабінет підвищеної комфортності, але працював рядовим депутатом від газпромівської Ямало-Ненеччини. Тепер же його прізвища немає у списку ста найвпливовіших російських політиків за підсумками 2002 року, який в середині січня традиційно оприлюднила московська "Независимая газета".
Попри те, що з усього корпусу російських послів він є безумовно найвпливовішим, і в обхід МЗС підпорядковується особисто Путіну, в уряді РФ до нього не завжди прислухаються - й, мабуть, на жаль. Щирі мрії Віктора Степановича про п'ятдесяти-, а то й стомільярдний обсяг торгівлі між Росією і Україною, неначе чорноморські хвилі об одеські хвилерізи, розбиваються об антидемпінгові розслідування та захисні мита, ініційовані росій-ськими урядовцями. Для України, до речі, ціна тих заходів - півмільярда доларів щороку.
Однак ані міністра економіки Германа Грефа, ані міністра фінансів Олексія Кудріна, ані прем'єра Михайла Касьянова ностальгією за СРСР не проймеш. Вони є справжніми прагматиками, яких цікавить конкретна прибуткова економіка, але аж ніяк не абстрактна та збиткова геополітика. Тому й сердитий заклик Черномирдіна пригадати, що, крім Лондона, Парижа та Вашинґтона, "є таке місто Київ", навряд чи схвилює педантичного Грефа та йому подібних технократів.
Україна отримала в Росії рік. З конфіскацією ринків
Ось і маємо те, що маємо. На кінець року сторонам вдалося-таки подолати торговельний обвал кінця 2001 - початку 2002 років, зумовлений, насамперед, змінами в російському податковому законодавстві. Загальне падіння товарообігу за минулий рік становить приблизно 2% (на початку 2002-го воно зашкалювало за 20%). Імпорт з Росії навіть зріс більше, ніж на 6%, зате наш експорт до РФ, за різними оцінками, зменшився на 8,4%, а то й взагалі обвалився аж на 15%! Стрімка втрата позицій на російському ринку - оце вам головний підсумок так званого Року України в Росії. До цього ще слід додати згадку про суттєве погіршення статусу громадян України в Російській Федерації. Хоч воно й відбулося у межах загальної делібералізації законодавства щодо іноземців в цілому та іноземної робочої сили зокрема, - українцям від того не легше.
Зведення торговельних бар'єрів відбувається попри бажання Черномирдіна, й це якраз ілюструє його обмежені можливості в Росії. А от в Україні, на відміну від рідних теренів, Віктор Степанович насправді є "важкоатлетом". З перших же днів свого перебування в Києві він став не просто ньюзмейкером, а одним із найяскравіших місцевих політиків - не тільки вагомим, але ще й відкритим, дотепним, щирим, з колоритним шармом. На диво, він викликає особисті симпатії навіть у тих, кого вкрай дратує та ображає його постійне втручання у ті справи, котрі українці мали б вирішувати самі. Принаймні щирості Черномирдіну не позичати.
Але найцінніше в його активі - це давня особиста дружба з Кучмою, і, якби Леоніда Даниловича публічне втручання Віктора Степановича у внутрішні справи України турбувало хоча б на рівні аналогічних дій Карлоса Паскуаля, то проблему було б знято одним-однісіньким телефонним дзвінком, й не треба б було жодних депутатських демаршів.
Особливі, безпрецедентні в міжнародному праві відносини з Росією - для України є життєво необхідним імперативом, і Президент України, мабуть, має рацію, називаючи Росію "самим-самим" стратегічним партнером. Але категорично неприпустимою є теперішня ситуація, коли Москва перетворилася в єдиного партнера, а МЗС на часі перейменувати в Міністерство зв'язків з Росією.
Ймовірно, модель канадсько-американських стосунків була б неідеальною, але оптимальною для українсько-російських відносин, особливо із врахуванням того, що канадці непохитно обстоюють свою ідентичність й вміють захищати власні інтереси навіть перед таким громилом, як Сполучені Штати. Але категорично неприйнятною є модель мексикансько-американських стосунків, яку зараз так ретельно вибудовують можновладці в Києві та Москві.
В діалозі з Росією, як і з будь-якою іншою країною, також можливі поступки й компроміси, особливо якщо зважити на різницю потенціалів. Але вигравати хоч інколи можна й потрібно і в серйозній грі, а не лише в піддавках. Й дивитися на партнера слід холодними й розсудливими очами, а не закоханими чи переляканими.
Якби не було занадто вже очевидно, що всі наші поступки - насамперед передача труби в управління - зумовлені зовнішньо- та внутрішньополітичними труднощами Президента, можна було б подумати, ніби ми щойно програли війну Росії...
Правда, бодай одну з цих претензій адресувати Черномирдіну було б несправедливо. Тому, попри все, я люблю Черномирдіна ще з 1993 року, коли його громадянська позиція значною мірою перешкодила прийти червоно-коричневим до влади в Росії. Наразі ж дуже хочеться, щоб в України був хоча б один такий колоритний, популярний в країні перебування та результативний для своєї держави посол.
Й не варто посягати на свободу слова ані для Черномирдіна, ані не для менш говіркого Карлоса Паскуаля. Ми лише програємо від того, якщо вони почнуть дотримуватися дипломатичних формальностей, й боротьба Америки та Росії за Україну знову набере підкилимного та залаштункового характеру. А так все відбувається публічно, й освічені принаймні люди добре бачать, якої України прагнуть Путін та Черномирдін, а якої - Буш та Паскуаль.
